Розділ 5. Помста, сукня і трохи блиску

Коли остання крапля крижаної води остаточно стекла з моєї зіпсованої піжами, а Микита — цей ходячий генератор неприємностей — зник за поворотом у супроводі своєї зграї, ми з дівчатами стояли біля старої сливи.

Мокрі, розпатлані й ображені. І з грандіозними планами на вендету.

— Це треба було бачити! — все ще заливалася сміхом Ніка, відчайдушно викручуючи воду з подолу своєї яскравої спідниці. — Твій вираз обличчя, Соль, коли він облив тебе, — чисте золото!

— Що золото? — пирхнула я. — Увечері буде помста. Офіційно. У мене є план.

— І де ми його обговоримо? — перепитала Злата, витрушуючи павутиння з волосся.

— У мене, звісно ж. Де ще? — рішуче кивнула я, розвертаючись у бік будинку. — У моїй кімнаті. Заодно влаштуємо повноцінний салон краси з елементами підготовки до вечірнього гуляння. Якщо вже хлопці побачили нас сьогодні вранці в такому, м’яко кажучи, жахливому вигляді — мокрими з ніг до голови, без макіяжу й у піжамах, — то нехай тепер побачать справжню стихійну катастрофу цього літа. Ми маємо з’явитися так, щоб у них щелепи повідпадали.

Домовилися.

Увечері всі зібралися в мене — як за традицією.
 

Кімната перетворилася на штаб-квартиру мрій, блиску й реваншу. На столі — косметика, люстерко, парфуми, гумки, фен і навіть якісь сережки, що валялися тут, здається, ще з минулого літа.

Катя сиділа на стільці біля самого відчиненого вікна, підставляючи обличчя теплому вечірньому вітерцю, поки Злата — з висунутим від неймовірної зосередженості кінчиком язика — ювелірно підводила їй очі чорним олівцем.

— Та не кліпай ти так шалено, бо я зараз зроблю з тебе панду! — роздратовано зойкнула Злата, тримаючи подругу за підборіддя.

— Я не кліпаю! Це повіки самі!

— У тебе повіки з характером, — буркнула Ніка, яка тим часом безцеремонно переривала вміст моєї дорожньої валізи. — Так, а де та рожева сукня, Соль?
 

— Яка саме з них? Та, що з пишним бантом? — уточнила я, розчісуючи мокре волосся перед дзеркалом.

— З бантом і відвертою мрією розбити комусь серце на друзки, — авторитетно кивнула Ніка, піднімаючи її на вішаку. — Хочу її приміряти. Ну або принаймні роздивитися ближче. Може, саме в ній сьогодні хтось із місцевих мачо нарешті розіб’є собі серце.

— Або ногу на вогнищі, — хихикнула Катя, моргаючи вже нафарбованими віями. — Бо пам’ятаєте два роки тому? Як Микита стрибав і забув, що там гілка?

— І потім ходив, як німецький офіцер, — додала Злата. — А в очах — сум і тінь кульбаби.

Ми вибухнули сміхом.

У хаті стало ще тепліше — від лампи, від спогадів і від того типового відчуття: літо — це не просто сезон, це змова.

Особливо коли ви вчотирьох і кожна — з очима, повними пригод.

У повітрі пахло лаком для волосся й кавуном — бабуся принесла його з городу й залишила на порозі, бо «дівчата, певно, зголодніли».
 

А ще — свіжістю вечора, що поволі заходила у вікна разом із музикою.

Хтось уже ввімкнув колонки на подвір’ї біля клубу. Звідти долинали веселі ритми, під які ноги самі пускалися в танець.

— Соль, ти що вдягнеш? — поцікавилася Ніка, нарешті закриваючи мою валізу й сідаючи зверху на кришку, щоб вона хоч якось зачинилася. — Бо якщо ти вийдеш у тому сірому сарафані, то ніякої помсти не вийде.

— О, я все продумала, — усміхнулася я. — Після ранку в піжамі з ведмедиками мені терміново треба реабілітуватися.

І дістала її.

Червону.

Ту, що облягала кожен вигин.

Ідеальну.

Вона лежала складена, чекаючи на свою зіркову годину.

Сукня, яка була не просто вбранням, — а бойовим настроєм у тканині.

— Ти… — Злата аж присвиснула. — Якщо Микита тебе не впізнає, я не здивуюся. Ти виглядатимеш як… як заборонене бажання в обгортці з елегантності.

Я обережно вдягла сукню.

Застебнула блискавку ззаду, розправила плечі.

Волосся, яке вже остаточно висохло й лягло м’якими, блискучими пасмами, спадало на плечі.

Навіть без додаткових дзеркал я відчувала: сьогодні я виглядаю приголомшливо.

Не просто непогано, а саме так, як треба, щоб змусити когось дуже конкретного пошкодувати про кожне відро води, вилите на мене вранці.

— Ідеально, — хором сказали всі троє.

Годинник на стіні невблаганно відраховував хвилини, наближаючи нас до вечірньої програми.
 

Усі сукні були обрані й випрасувані до ідеалу. Макіяж завершено настільки бездоганно, наскільки це взагалі можливо в умовах сільської романтики.

У повітрі навколо нас чітко відчувалося поєднання свята, надій на романтичні пригоди й надійної дії аерозолю від комарів, який Ніка щедро розбризкала по кутках кімнати.

Ми стали перед дзеркалом учотирьох — такі різні, але зараз неймовірно згуртовані єдиною метою.

— Ну що, дівчата, — сказала я, поправляючи сережки й відчуваючи, як у грудях приємно завмирає серце перед виходом у великий світ. — Вперед?

— Вперед! — хором підтвердили вони, усміхаючись так широко, що ніяка сила у світі не змогла б зіпсувати нам цей вечір.

Ми вийшли з хати.
 

Повільно, гордо крокуючи через подвір’я — повз розлогі гілки старої малини, повз велику черешню, що вже давно відцвіла, і просто повз те саме злощасне порожнє відро біля літньої кухні, яке ще зранку стало свідком мого найбільш епічного падіння в дорослому житті.

Село чекало.

Микита навіть не підозрював, що на нього чекає у відповідь.