Розділ 4. Піжама, вода і моє «А-а-а!»

Зранку наступного дня було тихо.

Занадто тихо. Підозріло тихо. Ніби перед бурею.

Я прокинулася від того, що літнє сонце пекло просто в обличчя, а півень із сусіднього двору вирішив зіграти мені на нервах ранкову симфонію «Кукуріку» в стилі чистого апокаліпсису.

Бабусі вдома не було — вона ще зранку подалася до церкви, бо сьогодні ж велике свято. А я, злегка розпатлана після сну й дуже голодна, вирішила, що маю повне право на маленьку гастрономічну диверсію.

Рушила до літньої кухні.

У піжамі з ведмежатами.

Ну бо хто мене тут бачить, правда ж?

Умившись і трохи оживши, я поставила сковорідку на плитку, розбила два яйця, кинула маленький шматочок домашнього сала — бабуся завжди казала, що це головний секретний інгредієнт для гарного настрою, — і стала біля маленького настінного дзеркальця розчісувати волосся.

Гребінець застряг десь на половині шляху, а сковорідка зашипіла, ніби теж мала щось сказати.

Мир. Спокій.

Яйце шепоче, гребінець смикає.

Усе добре.

Аж тут — різкий жіночий вереск.

— Соооолю! Ховайся! Швидко! — долинуло з двору.

Я ще навіть не встигла остаточно згадати, чи справді я Соля, як у двері літньої кухні на повній швидкості влетіли троє.

Катя, Злата й Ніка. Усі три — з очима, як у героїнь психологічного трилера, які щойно втекли від маніяка, і в таких спідницях, у яких точно не побігаєш зранку.

— Та ви звідки тут?! — розгублено видихнула я. — Я ж тільки прокинулася. Що, уже по гостях ходимо?

— Дай води, — прохрипіла Катя, падаючи на лавку.

— Зачиняй двері! — закричала Злата й із розмаху гепнулася на сусідній табурет, хапаючись за серце.

Ніка тим часом, поки ми тут панікували, діяла чітко й методично.

За три секунди вона встигла:

• вимкнути розігріту плитку;

• встромити виделку в мою багатостраждальну яєчню;

• скуштувати шматочок і глибоко, зі знанням справи кулінарного критика, видати вердикт:

— Треба трохи солі. І прибрати шкаралупу. А так — годиться.

— Ви всі здуріли?! — я обвела їх поглядом. — Спокійно, по черзі. Так. Що сталося? На вас вовк із лісу напав чи сусідський індик із глузду з’їхав?

— Та там… — почала було задихатися Злата.

— Можна я? — перебила її Ніка.

— Та говоріть уже! — я закотила очі.

— Там хлопці! — в один голос випалили всі троє.

— І що? — я демонстративно склала руки на грудях, прикриваючи піжаму з ведмежатами. — Ви що, хлопців у житті бачили тільки на картинках у підручнику? У світі їх, узагалі-то, повно.

— Ні, ти не розумієш! — зашипіла Злата, підстрибуючи на стільці. — Але ці — з повними відрами! І там крижана вода!

— Сьогодні ж Купала, дурненька! — кивнула Ніка, впевнено доїдаючи залишки моєї яєчні. — Вони ж усіх підряд обливають! А ми — як назло, у такому одязі, який… ну, скажімо так, категорично не дружить із мокрою водою та прозорими тканинами.

— Так ви мало того, що втекли від них, так ще й привели цю зграю прямісінько до мене?! — обурено випалила я. — А чого ж ви не побігли до Таньки? Вона вас усе одно недолюблює — хай би її обливали з голови до ніг! А ви приперлися до мене? Ну щиро дякую, подруги!

— Та не кричи ти так голосно! — зашипіла Злата, кидаючись до вікна. — Тут вікна без фіранок, нас видно як на долоні!

Я тривожно повернулася до вікна — і, звісно ж, закон підлості спрацював миттєво.

За склом якраз промайнуло надто знайоме, самовдоволене обличчя.

Микита.

А за ним виднілися ще двоє таких самих стратегів із повними пластиковими відрами.

Нахабні усмішки, відра в руках, дитячий садок на виїзді.

Сміються на все село, як абсолютно божевільні.

Здоровенні бовдури в літньому настрої.

— Ну звісно ж… — прошепотіла я, відчуваючи, як закипає кров. — Начебто на юриста вчиться в місті… а розуму залишилося на рівні дитячого садка…

Я різко замахала руками на дівчат, показуючи знаки секретної операції:

— Ану присіли! Швидко присіли біля столу! Вони не мають бачити, що ми тут засіли в засідці!

Але я не встигла договорити, як у скло літньої кухні хтось легко, але дуже наполегливо постукав двома пальцями.

— Соооолька. Я знаю, що ти там.

І цей голос.

Цей тон.

Ця нестерпна нахабна впевненість, що він — як вбудований GPS: де б ти не сховалася, обов’язково знайде.

Я — у піжамі з дитячими ведмежатами на штанах, недорозчесана, зла й розгублена.

Подруги — у стадії повного панічного шоку.

Моя єдина яєчня — наглухо з’їдена ненаситною Нікою.

Ідеальні стартові умови для початку святкового дня.

— Ми ж не можемо тут сидіти вічно, — прошепотіла я. — Треба план.

— Я краще тут залишуся, — Злата панічно почала ховатися за стосом старих курток і фуфайок, що висіли на цвяхах біля дверей.

— Боягузка, — прокоментувала Ніка, витираючи рота.

— Добре. Катя — ти біжиш ліворуч, за кущі смородини. Ніка — даєш газу в бік садка. Я — у хату. Переодягнуся. Точка збору — біля старої сливи за катрагою. Пам’ятаєте той дерев’яний столик?

— Так! Зрозуміли!

— На рахунок «три».

— Раз! — гукнула я, напружуючи всі м’язи.

— Два!

— Три!

І понеслося.

Катя — наліво.

І одразу ж — хлюп! — вода з відра просто в обличчя.

Вона верескнула, але бігла далі — мокра й горда.

Злата — зникла в куртках.

Мовчки.

Як легенда.

Хтось скаже, що її не було, але ми знаємо.

Ніка…

Ніка була справжньою богинею війни.

Побачивши Артема, вона схопила сковорідку й жбурнула її в нього з криком амазонки.

Той встиг ухилитися, але сковорідка розділилася на дві частини: металевий диск полетів убік, у траву, а зручна дерев’яна ручка залишилася затиснутою в руці шокованої Ніки.

Епічно.