Розділ 3. Реп’яхи, він і мої нерви

Я лежала в реп’яхах. Буквально.

А переді мною — силует. Знайомий. Надто знайомий.

Наче спогад, який вискочив із найтемніших чернеток пам’яті без будь-якого попередження, запрошення чи бодай короткого стуку в двері.

— А ти, бачу, як завжди: не просто заходиш на подвір’я, а влітаєш із ноги. І причому не в хату, а одразу в реп’яхи. Гідне повернення, нічого не скажеш, — пролунав голос, від якого в мене одразу сіпнулося ліве око, а в горлі застряг шматок ранкового сирника.

Микита.
 

Мій дитячий жах. Майстер засування жаб за комір і експерт зі штучного дощу зі шланга.

Чому саме зараз? Чому він тут? І досі має ту саму усмішку: трохи нахабну, трохи чарівну й на всі сто відсотків абсолютно недоречну в цей історичний момент мого соціального приниження.

З плечима, на які, здається, можна сміливо повісити велику двомісну гойдалку — і вона витримає не лише мене, а й ще пару мішків картоплі.

І з очима, у яких досі живе той самий сміх — злегка знущальний, злегка теплий. І абсолютно дратівливий.

Він повільно схрестив руки на грудях, граючи м’язами на сонці, і явно насолоджувався кожною секундою мого фіаско, поки я намагалася не проковтнути величезний колючий реп’ях, який підступно прилип просто до моєї нижньої губи.

Серйозно.

У мене в роті був реп’ях. Повноцінний, живий представник бур’янів.

— Тьху! — виплюнула я його, ніби іспит із фізики.
 

— О, Солька-Парасолька повернулася! — розцвів він у усмішці ще ширше, аж ямки на щоках з’явилися. — Ти змінилася… але все одно впізнав. Та сама королева ефектного входу.

— А ти, я дивлюся, все ще шукаєш пригод на свою голову. Тільки тепер, мабуть, уже без жаб у кишенях? — парирувала я, намагаючись зберегти хоч якісь залишки гордості.

— Я вже, між іншим, студент, майже доросла й серйозна людина. Можу навіть напам’ять процитувати статті з Конституції, якщо попросиш дуже чемно.

— Хочу, щоб ти забув цей момент.

— Надто пізно, Солю. Цей гордий реп’ях офіційно занесено до золотого фонду моїх найкращих літніх спогадів. І твій майстерний акробатичний перформанс — теж.

Я резко підвелася, витрушуючи реп’яхи з волосся, ніби це були залишки моєї гідності.

Пилюка на колінах, образа — десь глибоко в очах, а рештки самоповаги валялися десь біля розкиданих відер.
 

— Що ти взагалі тут робиш серед білого дня? — буркнула я, поправляючи волосся.

— Повернувся. Як і ти. Виявляється, сільська ностальгія іноді сильніша за будь-який швидкісний Wi-Fi.

— А ще сильніші — твої жарти. Наче й виріс, а все одно…

— А все одно — Микита, — закінчив він за мене. — Та не хвилюйся, цього літа — без жаб.

Він нахилився й підхопив мої відра з землі.

— Дозволь скласти тобі компанію. Для рівноваги. Або безпеки.

— Для чого?

— Щоб раптом не влетіла ще в якісь зарості. Хоч хтось має забезпечити тобі м’яку посадку.

Я зітхнула. Не тому, що була згодна. А тому, що відра вже були в його руках.
 

Ми рушили в бік старої криниці — пліч-о-пліч, крок у крок. Наче й не минуло цих довгих двох років розлуки, навчання та дорослішання.

Хоча між нами за цей час накопичилося чимало: два роки мовчання в соцмережах, три задокументовані історії з амфібіями та одна дуже підозріла вечірня розмова на старій лавці біля річки, яку ми обоє ретельно вдавали назавжди забутою.

— То ти надовго в наші краї? — спитала я через плече, намагаючись дивитися куди завгодно, тільки не на його засмаглі руки.

— Поки в бабусі не закінчиться терпіння на мої апетити. Або поки мені остаточно не набридне слухати, як сусідські півні зводять свій хор о четвертій ранку. А ти? Знову на канікули?

— Майже. Сімейна депортація з елементами гастрономічного насильства.

— Ну, ти за ці роки принаймні анітрохи не змінилася. Така ж уперта, скажена, смішна й трохи некерована.

— А ти — все ще… Микита. Занадто Микита.
 

Ми дійшли до криниці.

Це був старий дубовий зруб із важким залізним коловоротом, навколо якого завжди росла соковита м’ята. Микита нахилився над цямринням, щоб зачепити відро, і я одразу ж гірко пошкодувала, що стою поруч.

Тонка світла футболка на ньому натягнулася в найнебезпечніший для мого душевного спокою спосіб.

О ні.

Тільки не зараз.

Ні, мізки, негайно припиніть фантазувати! Не смійте давати цим плечам виграти цей раунд!

Я різко й показово відвела погляд у саму глибину криниці — туди, де панували темрява, прохолода та повна відсутність будь-яких спокус.

Плюх!

Крижана вода ляснула у відро. І, здається, у мою гордість теж.

— Дивися, не впади вдруге, — підморгнув він. — Хоча місце ти вже обрала шикарне.

— Дуже смішно, — буркнула я, вичавлюючи з себе гідність, мов воду зі шкарпеток.

— Я ж казав. Просто супроводжую. Без героїзму. Але якщо знову полетиш — ловити все одно буду.

Я люто зціпила зуби, ледве стримуючись, щоб не хлюпнути в нього з цього повного відра.

Цей хлопець був точнісінько як той самий місцевий півень: з’являється саме тоді, коли ти найменше цього чекаєш, і обов’язково бовкне якусь дурницю на весь голос.

Але ні.

Я вже не та маленька Соля, що колись ховалася від його жаб під лавкою.

Я — сучасна дівчина.

Я сильна.

Я…

Ой.

Реп’ях знову у волоссі.