Розділ 2. Як впасти в літо (буквально)

Автобус зупинився з таким глибоким, надривним зітханням, ніби щойно згадав свої золоті молоді роки, котрі припали десь на кінець минулого століття, та повну відсутність будь-якого капремонту за весь цей час. Двері розчинилися з характерним скрипом, випустивши назовні хмару розігрітого машинного мастила та пилу.

Я одразу відчула цей абсолютно незрівнянний, живий коктейль сільських ароматів: запах свіжоскошеної трави, сухої землі, розігрітого на сонці шиферу й чогось підозріло смаженого — здається, сусідська тітка Марія знову експериментувала з пиріжками на подвір’ї.

Село завжди вміло зустрічати гостей із розмахом і без попередження.

На зупинці стояла бабуся Ганна. У великому солом’яному капелюсі, із торбиною, набитою всім — від печива до мотузки. Вона виглядала так, ніби чекала на мене все життя. Або принаймні з шостої ранку.

Енергії в неї завжди було стільки, ніби щоранку вона заряджається не кавою, а блискавкою. Ще змолоду вона була моторна, наче міксер на п’ятій швидкості, — усе встигала: і город, і пироги, і новини з усіма сусідками обговорити ще до дев’ятої ранку.

— Ну нарешті, Солю! — залунав її дзвінкий голос на всю зупинку, перекриваючи гудіння моторів. — А я вже думала, ви мене там остаточно забули у своєму бетонованому місті.

— Та що ви, бабусю! Я — як перший сніг. Завжди з несподіванками.

Ми міцно обійнялися. Я ледве встигла висмикнути валізу з рук водія, як бабуся вже стрімко крокувала вперед, не озираючись. З такою шаленою швидкістю, що мені довелося не просто йти, а практично переходити на спортивну ходьбу.

— Бабусю, може, трохи повільніше? — задихано спробувала запропонувати я, ледь перебираючи ногами в легких сандалях.

— Якби я йшла ще повільніше, — не зупиняючись і відмахуючись торбиною, кинула вона, — то бур’яни б уже повністю захопили наш город, а сусідські кури втекли б пішки до райцентру в пошуках кращого життя!

Дорога додому ніколи не була прямою лінією. Це була справжня дипломатична місія. Дорогою ми зупинялися разів із три — і щоразу «буквально на хвилиночку», бо в селі хвилина без розмов із перехожими — це все одно що чай без цукру: абсолютно позбавлено сенсу.

Бабуся знала в цьому селі всіх і кожного, а її, здавалося, знав навіть місцевий рудий кіт, який авторитетно сидів на паркані й кивав нам головою.

Навіть моя ранкова пригода з вишневим пирогом уже стала місцевою легендою.

На подвір’ї все було як і колись: хвіртка, що трохи заїдала, і яблуня з характером учительки геометрії.

На ґанку нас зустрів Капітан — поважний дворовий пес чорно-бурого забарвлення, який замість радості зміряв мене надзвичайно підозрілим поглядом, ніби збирався перевірити мої документи на право в’їзду в сільську зону.

А десь із глибини саду донісся войовничий крик півня, котрий чомусь вирішив кукурікати не врочисто на світанку, а саме тоді, коли я намагалася перевести подих.

— А от і наша красуня! — вигукнула бабуся так голосно, ніби хтось мав це почути через три хати. — Заходь, заходь, я вже все приготувала!

— Та я ще навіть із дороги не отямилася.

— То й добре — втомлена людина краще їсть!

Я переступила поріг і зрозуміла: опір марний.

На великому дерев’яному столі парувало все, що тільки могло знищити будь-які залишки моєї міської дієти: величезна миска запашного борщу з пампушками, гора домашніх вареників із картоплею, глечик холодного узвару і, звісно ж, золотаві, пишні сирники, присипані цукровою пудрою.

Бо, як казала бабуся:

«Там у вас у місті, певно, тільки й їдять ту суху гранолу з лате, а тут, дитинко, починається серйозне, доросле харчування».

Після трьох підходів до тарілки я ледве відкотилася від столу.

У місті їжа — то перекус. А тут — гастрономічна битва.

— Ну все, наїлася — тепер можна й попрацювати для користі справи, — бадьоро заявила бабуся, витираючи руки об білосніжний рушник. — Солю, сходиш по воду до криниці Омельчуків. Вона якраз через хату, біля їхнього нового паркану. Вода там найсолодша на всю вулицю.

— Може, я краще завтра зранку? — слабким голосом запропонувала я, сподіваючись на милосердя.

— Та ти що! Поки з тебе місто не вивітрилося, треба освіжитися сільською реальністю.

Я взяла два відра й рушила, як юна Попелюшка на спецзавдання.

Сонце пливло над верхівками дерев, спека починала набирати обертів, а шлях пролягав якраз уздовж довгого мальовничого паркану сусідів.

Та щойно я впевнено завернула за ріг, біля самої хвіртки сусіднього подвір’я мій погляд випадково впав на людину, яка стояла до мене спиною.

Високий хлопець у простій світлій футболці, засмаглий, щось зосереджено лагодив у старій садовій тачці.

І ця спина… ця постава… була настільки підозріло знайомою, ніби я бачила її щодня — у найстрашніших кошмарах або в найкращих спогадах дитинства.

Тільки не він… — пронеслася в голові блискавична панічна думка, від якої в серці все перевернулося. — Тільки не…

Він раптом різко обернувся на звук моїх кроків.

Від несподіванки я сахнулася назад, намагаючись миттєво зникнути з поля зору. Але підступний грудок сухої землі під ногами вирішив інакше.

Я зачепилася за власний сандаль, змахнула руками, як вітряк у розпал бурі, і з неймовірним гуркотом звалилася просто в густі зарості колючих реп’яхів біля паркану.

Два порожні відра з дзенькотом вилетіли з рук і розлетілися в різні боки дорогою, немов мої останні надії на спокійне, тихе й непримітне літо.

Ідеальне повернення.

Просто вишенька на сирнику.