Розділ 1. Пиріг і його останній політ

Була десята ранку — той ідеальний проміжок часу, коли ти ще віриш у власну продуктивність, п’єш каву так, ніби вона робить тебе дорослою, і щиро плануєш розібрати завали в шафі. Я повернулася з прогулянки: свіже ранкове повітря, сонце, яке ще не встигло розігріти асфальт до стану розплавленої жуйки, і моя найновіша, вже третя за цей місяць звичка — «ставати серйозною людиною зранку».

Мама була на кухні. Я почула ритмічне бряжчання посуду, шелест паперу для випічки й той самий нестерпно смачний запах ванілі, який змушує забути про будь-які дієти ще на стадії нюхових рецепторів.

Я ще не встигла роззутися, як різко шарпнула двері до кухні. І ось тут усе пішло шкереберть.

Неймовірний, рум’яний, насичений вишневим джемом пиріг, який мама щойно виставила на підвіконня охолоджуватися, раптом підскочив, мов легка пір’їнка, наче щойно отримав свободу. Потім — дзвінкий ляскіт віконної рами, потужний потік повітря… і десерт, гордість нашої родини й потенційний винуватець моєї ранкової калорійної кризи, піднявся в повітря, махаючи хрусткою скоринкою на прощання, і зник у невідомості.

З вікна.

— Ой… Халепа… — я застигла в проході з відкритим ротом.

А за секунду знизу долинув звук, який неможливо сплутати ні з чим. Звук несподіваного фіналу. Спершу приглушений ляп, а потім — обурені жіночі вигуки, від яких навіть голуби на даху зірвалися в дружній масовий політ.

Я обережно, наче балерина на слизькій сцені, підступила до вікна й визирнула.

На літньому майданчику внизу, просто під нашим будинком, сиділа тітка Валя — власниця сусіднього магазину і за сумісництвом жінка з найсуворішим поглядом у районі. Тепер вона виглядала так, ніби стала жертвою кулінарного переполоху. Блакитна блузка тітки Валі прикрасилася соковитими плямами бордового кольору, а на зачісці гордо красувався чималий шматок пісочного тіста.

— Мам… — промимрила я, озираючись на коридор із виразом цілковитого каяття на обличчі.

Але мама вже стояла за моєю спиною. Вона дивилася у вікно мовчки. Красномовно мовчки.

— Ані слова, Соле. Просто… ані слова.

— Це… вітер… — спробувала врятувати ситуацію я, хоча розуміла, що адвокат із мене зараз нікудишній.

— Саме так. І цей вітер зараз змете тебе на автобус до бабусі, — спокійно видихнула мама, уже рішуче прямуючи до шафи й дістаючи звідти мою найбільшу дорожню валізу. — Починай збиратися. А я піду… спробую врятувати залишки своєї репутації й попросити вибачення в жінки, яку щойно атакував пиріг.

Вона поставила валізу просто посеред кімнати, створивши такий ефект присутності, ніби оголосила початок великого літнього переселення. І вийшла, залишивши мене наодинці з моїм розгромленим ранком.

Я ще кілька секунд стояла статуєю — у цій позі була суміш абсолютної розгубленості та відчайдушної спроби вигадати хоч якусь альтернативу поїздці в село. Може, забарикадуватися в шафі? Але інтуїція підказувала, що мама — жінка рішуча.

Хвилин за десять вона повернулася. На її обличчі вже не було й сліду гніву — лише стомлений стоїцизм людини, чия дитина здатна перетворити звичайний ранок на комедійне шоу.

— Мамо, це справді обов’язково? — жалібно запитала я, продовжуючи сидіти на підлозі посеред кімнати й втупившись у відкриту валізу.

— Так. І не забудь узяти щось тепле. У селі ночі прохолодні, а твою бурхливу енергію треба буде кудись спрямувати в мирне русло, — мама виглядала так, ніби вела успішні переговори сама із собою. — Кажуть, тітка Валя спочатку здивувалася, а потім сказала, що випічка неймовірно смачна, але шрам від вишневого джему на її блузці залишиться на згадку. Збирайся, Соле. І наступного разу, коли захочеш влаштувати кулінарне шоу, — принаймні цілься не в напрямку перехожих.

Зітхнувши так глибоко, ніби від цього залежав чемпіонат із футболу, я перейшла до етапу «пакувати речі в суворому порядку важливості».

Телефон? Обов’язково. Зарядка? Дві штуки. Улюблений блиск для губ? Без нього виживання в сільських умовах просто неможливе.

І тут у голові чітко й невідворотно промайнуло страшне запитання:

А що, як я там когось зустріну?

Усе-таки село — це не безлюдний острів, це суцільна соціальна мережа в реальному часі, де в тебе немає кнопки «приховати профіль».

Ну, наприклад, його. Того, з ким був перший поцілунок за клубом під «чики-чики».

Або Славка, який усе літо ходив за мною із соняшниками, бо «в тебе посмішка, як насіння».

Або, ще гірше, — Таньку.

Танька — це як мінібос у грі під назвою «бути кращою за всіх». Вона могла оцінити мій вигляд навіть поглядом із тракторного причепа.

— Ні, у такому вигляді я туди не поїду, — категорично сказала я сама собі й рішуче відсунула канапку вбік.

Почалася операція «Порятунок моєї стильної репутації».

Я дістала улюблену плойку, увімкнула її в розетку й акуратно накрутила волосся в легкі недбалі хвилі — хай думають, що так і прокинулася. На обличчі — легкий макіяж, такий, щоб було видно: не намагалася вразити, але все одно вразила.

Вибрала ідеальне вбрання — найлітнішу сукню в гардеробі. Легку, у дрібну квіточку, зшиту з дихаючої тканини, яка однаково гарно виглядала і в затишній бабусиній кухні за поїданням вареників, і під час випадкових зустрічей із колишніми залицяльниками на базарі.

У дзеркалі я виглядала… ну, як завжди.

Світле волосся, яке вперто не хоче лежати, як на Pinterest. Ластовиння, яке з’являється саме тоді, коли хочеш виглядати «фатальною». І очі — ніби нічого не натворили, але точно щось задумали.

— Тепер можна, — сказала я собі вголос.

— Що можна? — несподівано озвався тато з коридору, проходячи повз із газетою в руках.

— Поїхати. З гідністю. Якщо мене вже відправляють у село, то хоча б як вигнану принцесу королівської крові.

Тато лише хмикнув і погладив мене по голові.

І ось я вже сиділа в старому пасажирському автобусі, який під час руху погойдувався на кожній дорожній вибоїні так, ніби тренувався перед танцювальним конкурсом. За вікном проносилися безкраї поля, затягнуті серпанком літньої спеки, яскраво-синє небо й нескінченні жовті поля соняшників.