Розділ 8. Троє в хаті, не рахуючи драми

Груповий чат “Купальські відьми 3000”
20:47

Катя:
— Соля, ти вдома?

Ніка:
— Мовчить. Підозріло мовчить.

Злата:
— Ага. Може, вона досі з Сашком…

20:49
ФОТО від Ніки
Ліс. Розмитий кадр. Соля і Микита. Відстань — метрів десять. Вона — в топі й шортах, він — із кошиком грибів. Стоять. Близько. Усміхаються. Дивляться одне на одного, як ті, хто щось не договорює. Але не тому, що не було слів, — а тому, що слова вже були зайві.

Ніка:
— Бачила на власні очі!!! Я з велика ледь не впала, тільки дивом! Він на неї ТАК дивився!

Катя:
— І що це? Що там було?

Злата:
— А Сашко де? Не кажіть, що вона вже змінила мотоцикл на гриби?

Ніка:
надсилає гіфку — їжачок з біноклем

Катя:
— Вона не відповідає.

Ніка:
— Вона читає. Я бачу дві галочки!

20:55
Двері літньої кухні відчиняються з таким драматизмом, ніби я щойно втекла з мексиканського серіалу.

— Аааа! Вона тут! — Злата змахує рукою, мов диригент на прем’єрі.

— Я знала, що ти відчуєш наш енергетичний заклик! — Ніка розвела руки до стелі.

— Сідаааай, — Катя посувається на лавці. — І викладай. З виразами облич, паузами і деталями.

Я падаю на лавку, зітхаю. Підперла щоку рукою.

— Ну що. Сашко — не той, ким здавався.

— Тобто? — Ніка насторожено.

— Повіз у ліс показати «секретне місце». Куртка на мох, розмови про зірки, хімія, романтика... А потім — руки. І губи. Кудись у шию.

— У шию?! — Катя аж подавилась чаєм.
— Без попередження?! — Злата вражено.
— Зазіхання на територію! Без згоди! — Ніка вже складає протокол.

— Ну типу: «ти мені подобаєшся», «між нами щось є» — а я ще не встигла сказати, що між нами максимум — повітря й трохи незручності. А він — уже руками кудись…

— Ну класика, — пробурмотіла Ніка. — Один вечір — і вже власність.

— Я встала, впала, вдарилась об корінь — і втекла. Через мох, пеньки, комарів і розчарування. У шортах.

— Оце кадр, — Ніка витріщила очі. — Це як у кіно!

— І знаєте, кого я зустріла в лісі?

— Микиту, — Злата й Ніка в унісон.

Я кивнула.
— З грибами.
— Класика, — Катя усміхнулась.
— Він щось сказав? — Ніка нахилилась.

— Вибачився за воду на Купала. Я сказала, що краще б влучив у Сашка.

— Геніально, — прошепотіла Злата. — А далі?

— А далі… тиша, гриби — і клаптик тканини.

— Клаптик тканини?! — в унісон усі троє.
— Витяг з кишені. Перев’язав мені подряпину.
— Він має аптечку в шортах?! — вражено вигукнула Ніка.
— Не хлопець, а польова лікарня, — посміхнулась Катя.

— А потім підхопив мене на спину й почав крутити, як у дитинстві.

— Я плачу, — Злата сміється.

— Тобто… Соля, — Катя нахилилась до мене з виразом «зараз буде сенсація». — Він тебе більше не дратує, так?

— Та дратує, — відповіла я, відкусивши шматочок печива. — Просто вже не хочеться кидати в нього шишками. Хочеться… ну, може, трохи постояти поряд.

— Ага, — Ніка кивнула. — Перший симптом симпатії: хочеться стояти поруч, а не втікати на інший континент.

— Може, ти йому просто вдячна, — припустила Злата. — Ну, за перев’язку. І крутіння. І те, що не лапає.

— Ага, — я зітхнула. — Можливо. Просто… з ним якось спокійно. Без зайвих рухів. Без пафосу. Без мотоцикла.

— І без облизування шиї, — додала Катя.

— Ну, цього бонусу я точно не замовляла, — пирхнула я.

— А Сашко?

— Все. Кінець. Поставила крапку. Жирну.

— І як тобі після крапки? — Ніка глянула з-під чубчика.

— Легко. І трохи соромно, що повірила в… блиск. Але не смертельно.

Злата хмикнула.

— То ти ще не закохалась?

— Та яке там. Просто… трохи розморозилась. Не більше.

— Розморозилась, ага, — буркнула Катя. — Уже й очі інші.

— Це алергія на драму, — сказала я й потягнулась за ще одним печивом.

І ми сміялись. Справді сміялись. Без аналізів, без діагнозів, без «а що далі».
Бо далі буде завтра.
А сьогодні — просто дівчата, літня кухня, чай і трохи нового повітря в легенях.

____________________________________________________________________________________

Вечір, уже майже ніч. Подруги давно розійшлись по домівках

Бабуся втомлено дивиться серіал про любов, а я стою на кухні й доїдаю печиво, ніби це антистрес. І тут — стук у шибку.
Обережний. Наче хтось боїться не мене, а бабусю.

Я відчинила. Там стояв Артем.
Трохи винуватий. Трохи заговорений. І з виразом обличчя, який у кіно зазвичай супроводжують титром: «у нього план».

— Соля, можна на хвильку? — тихо, ніби не хоче розбудити все село.
— На хвильку, на рік чи поки не вижену? — я обережно відкриваю двері.

Артем зітхає:
— Ти ж мені троюрідна сестра, правда?
— Це залежить від того, що ти щойно зробив або плануєш зробити.

— Слухай, я знаю, ти, може, ще зла через ту історію з обливанням…
— Може? — зводжу брову. — Артем, я сушила волосся три години. Три.
— Але я по ділу! — простягає руки, як для обіймів, але розуміє, що краще не ризикувати. — Злата.

— Що Злата?

— Я в неї… ну, трохи… ну…
— Артем, кажи чітко.
— Я закохався! — вибухає. — Вона мене ігнорує все літо. Я вже й з корови впав заради неї!

— Що?!
— Ну, хлопці сказали: якщо програєш у карти — сідай на корову і зізнайся Златі в коханні. Я сів, зізнався — і впав. А вона тільки підійшла й сказала: «Впав — вставай» — і пішла.

— Вона така, — киваю. — Романтика 80-го рівня.

— Але тепер я надумав. Пам’ятаєш, там біля лісу рейки? Колись там потяги ходили, а тепер — просто простір, поля, вишневий сад. І стара хатинка — дідова. Він давно туди не ходить. От ми там і зберемось.