Розділ 7. Грушівка розчаровує, а гриби — ні

Я прокинулася з чітким відчуттям, що щось пішло не так. По-перше, замість звичного бабусиного «Вставай, уже дев’ята» — у вухах волала якась жіночка:

— І ти ще маєш наглість мені таке казати, Вікторе?!

Це був телевізор. Серіал. І на всю хату.

— Добрий ранок, бабусю... — простогнала я, підвівшись.

— Ранок був, коли півні кричали. Зараз — обід!

Я розплющила очі. Лежала вдома. У ліжку. У шкірянці. Чужій. Яка пахла бензином, ментолом і… пригодами.

Я обережно встала, не знімаючи куртки. Якось було… ніяково. І холодно. Не тілом — настроєм.

— Сонечко, ти в чому це? — почула я голос із кухні.

Бабуся. Голосно не питає, але це те саме, що: «Де ти була всю ніч і чого не подзвонила?»

— Заснула. Просто... говорили. Я стомилася, — відповіла я, намагаючись виглядати бодай на 70% невинною.

Бабуся нічого не сказала, тільки підняла брову. Одна брова Ганни Петрівни могла розв’язати міжнародні конфлікти.

Я саме розглядала себе в дзеркалі — спина трохи волога, волосся сплутане, куртка пахне димом і чужими парфумами — коли в хату, як до себе, зайшли дві бабусині подруги.

— О, а ось і наша нічна фея! — зацокотіла тітка Валя.

— Дівко, ти що, і ночувати не заходила? — додала тітка Маруся, прицмокуючи.

— Бабусю... — прошепотіла я. — Рятуй.

Але бабуся лише хмикнула.

— Йди вже, он твої в літній кухні чекають.
 

Я вибігла з хати, намагаючись залишити за собою якомога менше чуток у повітрі.

Щойно я ступила на поріг кухні, Катя театрально хлопнула в долоні:

— Ну, викладай!

— Усі деталі! — підтяглася Злата, заплітаючи косу.

— І без цього «нічого не було», бо ми знаємо ці «нічого»! — додала Ніка, піднявши брову, як головна прокурорка Купальської ночі.

Я впала на лавку, накинула плед на ноги й з виглядом героїні після бурі прошепотіла:

— Ми поїхали. На мотоциклі. Він показав мені ставок… Потім розстелив куртку просто на землю. Ми лежали. Дивились на зірки. Він розповідав щось про астрологію, казав, що назвав би сузір’я в мою честь…

— Оооо! Романтика! — захихотіла Злата.

— І? — Катя подалася вперед. Очі блищали.

— І… нічого. Куртку дав. Додому привіз. Навіть не спробував мене поцілувати. Просто… посміхнувся.

— Ух, — Ніка мрійливо закотила очі. — Ну то як, буде ще побачення?

— Написав зранку: «Сьогодні не плануй нічого. Хочу показати одне місце. Секретне. Візьми воду, зручне взуття і хорошу компанію. Себе».

— Та він… це… — Злата аж заїкнулася. — Це що, комплімент століття?

— Це флірт рівня «журнал для домогосподарок». Але милий, — Ніка схрестила руки. — І небезпечний. Надто вже швидко пішло діло.

Я знизала плечима.

— Подивимось.

— До речі, — Катя примружилась. — Тобі Микита не писав?

Я втупилася у свій стакан.

— Ні.

— А ти хочеш, щоб написав? — Злата хитро виглянула з-за холодильника.

— Ні, — сказала я. Надто швидко.

Дівчата засміялися, і я теж усміхнулася.

Ну, може, зовсім трохи.
 

Зрештою, ми з дівчатами ще трохи посиділи, похихотіли, навіть приміряли Сашкову куртку на Злату — на ній вона виглядала, як школярка з рокерським минулим — і я таки написала йому, що можу бути готова через пів години.

Він приїхав вчасно. Той самий мотоцикл, темні окуляри й усмішка, яка ніби казала: «Так, я герой твого серіалу».

— Готова до пригод?

— Побачимо, які пригоди, — усміхнулась я.

Ми їхали хвилин десять. На повороті, коли я відкинулась назад, вітер зірвав із мене мій білий капелюшок — він злетів, як символ наївної віри в романтику, й зник десь у соняшниках.

Коли Сашко звернув на лісову стежку, я одразу впізнала цей ліс — ми з бабусею щоліта тут збирали гриби. Сосни височіли, як охоронці, пахло хвоєю, мохом і трохи — пригодою.
 

— Сюди, — сказав він і повів мене вузькою стежкою.

Ми піднялися на невеликий пагорб, і я впізнала ставок.

— Ти вже це показував, — підколола я.

— То був ставок, а тут — інше кіно. Повір.

Ми пройшли ще трохи й вийшли на галявину. Навколо — сосни, м’який мох під ногами, пахло… затишком. Аж підозріло.

— Гарно? — спитав він.

— Дуже.

— І ти дуже, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Знаєш, між нами якась хімія. Прямо як в електрочайнику — от-от закипить.

Я зависла між сміхом і «серйозно?». Відійшла на крок. Він зробив вигляд, що не помітив.
 

— Сідай, — сказав він, стеливши куртку на землю, як джентльмен із драмгуртка.

Я сіла, напівобережно. І майже одразу:

— Ти така… — він раптом нахилився до мене, рука ковзнула на мою талію. — Ти мені дуже подобаєшся, Соль.

— Сашко… — я ледь встигла сказати, як його губи торкнулися моєї шиї.

Я здригнулася.

— Гей, стоп.

— Та чого ти, — пробурмотів, обхоплюючи мене руками — і вже обидві були на моїй спині. — Ти ж така… відкрито чарівна.

— І?

— Ну… я думав, ми якось… ближче.

— Ти думав — це ще не знати. Я не казала, що готова до цього.

Я хотіла встати, але зачепилась за його ногу, впала на бік, уперлась у якийсь корінь — боляче, як реальність після романтичної ілюзії.
 

— Ай! — скривилась я.

— Ти що, серйозно? — витріщився він.

— Дуже серйозно, — відповіла я, встаючи й обтрушуючи шорти. — Йду додому.

— Зараз?

— Ага. Через ліс. Я його краще за тебе знаю.

— Ну, я тебе підвезу...

— Ні, дякую. Я без тебе впораюсь... одна. До побачення, Сашко.

І пішла. Через ліс. Через хвою, що лізла в кросівки. Через кущі, що дряпали ноги. Через гнів — на всю чоловічу стать і на себе.

«Хімія, казав. Закипить, казав»...
 

Як тільки щось трохи романтичне — так одразу руки не туди, губи не туди, слова — з набору «як швидко зіпсувати побачення». Схоже, у цього літа — дуже дивне почуття гумору.