Розділ 6. Вогонь, вода і моя червона сукня

Біля сільського клубу вже гули розмови, сміх і музика. На кількох лавках під парканом примостилися бабусі — обговорювали святкові вінки, пиріжки й хто з ким минулого літа стрибав через вогнище, малеча бігала з вінками на головах.

Решта — стояла. Молодь, діти, мами, татусі, які вже трохи кивали в ритм пісням. Біля бару — зграйка хлопців у білих футболках і джинсах, пластикові стаканчики в руках, сміх, жарти, веселощі. І жодного відра.

Поки що.

— А от і ми, — мовила Злата, обвівши поглядом простір. — Готові до реваншу.

Ми з дівчатами з’явилися майже одночасно. Катя в блакитній сукні, Злата — у своїй улюбленій чорній з квітами, Ніка — в  моїй романтичній рожевій. А я — в червоній обтислій сукні, яка сиділа на мені так, ніби була зшита за моїми думками. Волосся хвилями спадало на плечі, легкий макіяж і впевнена хода — я знала, що виглядаю, м’яко кажучи, добре.

Хлопці біля бару замовкли. А тоді — свист.
 

— Ууу! Диви, яка банда йде!

— Червоне — моє!

— Це ж наші купальські німфи!

Я лише злегка підвела брову. А Ніка — голосно, як завжди:

— От дурники.
Ми посміялися й рушили ближче до сцени біля клубу. Починався концерт.

Дівчата з місцевої школи співали «Ой на Івана, ой на Купала», хтось декламував вірш про папороть і кохання, а ведуча у вишиванці з мікрофоном ніяковіла.
Але було атмосферно. Так, як тільки буває у селі: щиро, трохи кумедно й з відчуттям, що всі тут — свої.

І ось, коли вже сутінки почали торкатись клубу, хтось кинув сірника — і полум’я запалало.

Багаття ще не встигло розгорітись на повну, коли до мене підійшов Микита.

Без слів.

Він подивився на мене зверху вниз, як на якусь задачу з геометрії, яку наче розумієш, але краще перевірити.

— І що? — мовила я, трохи зухвало.

— Та думаю, чи ти… наважишся.... Стрибати ж будемо. Через вогонь. Традиція. Я от не впевнений, що ти на це здатна в такій... елегантній сукні.

— Елегантній? — я примружилась. — Ти мене недооцінюєш.

І, навіть не чекаючи, розбіглася — і стрибнула. Полум’я лизнуло повітря під ногами, спалахнуло світлом — і все, я вже на другому боці. 

— Тепер ти, розумнику! — вигукнула я, коли обернулась.

Микита теж не змусив себе довго чекати — стрибнув, майже впритул, і сміявся, коли приземлився поруч.

— Ну добре, — сказав. — Тепер ти офіційно — відьма вечора.

— Дякую, моя мета досягнута.
Поки ми перешіптувались, музика змінилась.
— Ставайте в коло... беріть одне одного за руки! — вигукнула ведуча.

Не встигла я озирнутись, як Микита вже тримав мене за руку. Пальці — теплі, впевнені. І вже тягне в середину кола.

— Не думай тікати, — сказав він.

— Я? Та я — за традиції!

Ми зчепилися в коло з іншими, і почали крокувати, кружляти, співати. Вогнище тріщало, музика гучніла, село — сміялось. Було так добре, що я навіть на мить забула, чим він мене дратує.
Але — ненадовго.
Вогонь трохи вщух, почалась дискотека. Микиту покликав Артем — мабуть, обговорити якийсь черговий хлопчачий геніальний план. Дівчата теж десь зникли — Злата згадала, що в неї «є одне діло», Катя раптом почала шукати сигнал, а Ніка з кимось уже обговорювала світлову апаратуру. Я залишилась одна.
І це був той рідкісний момент, коли я в натовпі почула тишу — але вона тривала недовго.
У цей момент із темряви виринув хтось новий. Високий. Впевнений. Симпатичний. Його очі були карі, з тією блискучою нахабністю, що завжди трохи лякає.

— Привіт, — сказав він. — Я Сашко. З Грушівки. Ти — Соля?

— Можливо, а звідки ти знаєш моє ім’я?
— А хто ж його сьогодні не знає? Як з’явилася в цій червоній сукні — всі хлопці тільки й робили, що перешіптувались. Твій вихід — був як сцена з фільму. Не підійти — було б злочином.

— Підеш зі мною на танець?

— А чому б і ні, — відповіла я з усмішкою.

Пісня була повільною, трохи старомодною, але дуже романтичною. Ми обіймалися в ритмі, і я відчувала: цей вечір стає ідеальним. Сашко був милий, дотепний, тримав ніжно, але впевнено. Я сміялася, а він сказав:

— Ти — справжня зірка сьогодні. Ідеальна.

У цей час, трохи осторонь, Микита говорив із Артемом.

— Та не хочу я. Ну, дурня це — переодягатися в водяників, — відмахувався він.

— Та камон, — казав Артем. — Хлопці вже переодяглися. Зробимо, як у дитинстві — забіжимо і ляпнемо когось з відра. Давай!

Микита вагався. Аж поки не побачив, як Сашко обіймає мене за талію.

— Ага… — тихо сказав він. — Гаразд. Пішли.

Коли повільний танець закінчився, я відійшла від Сашка, з усмішкою й теплою думкою, що, можливо, це літо не буде таким одноманітним.
І тут — сплеск.

З кущів, мов повелителі водних стихій, вибігла група «водяників». У зелених накидках, з паперовими коронами, зі швабрами, що мали бути тризубцями — й з відрами. Почався хаос.

— Та вони знову! — закричала якась дівчина.

— Біжимо! — хтось інший.
 

Я озирнулася, аби втекти, але було пізно.

ЛЯСЬ!

Холодна, крижана, безжальна.

Просто в мене. У спину. В сукню. У гордість. У карму.

Я різко розвернулась.

— МИКИТА!!!  Ти що, здурів?! — видихаю я.

— Я не тобі! — хапається він за голову. — Я думав, це... ну... той!

— Сашко? — стискаю кулаки.

— Та я... я... — Микита ніяковіє. — Це... плутанина!

Сашко одразу підбігає. Знімає свою шкіряну куртку й накидає мені на плечі.

— Ходімо, — каже. — Я знаю місце, де можна зігрітись. Їдемо?

Я ще раз дивлюсь на Микиту. Його обличчя — винне. Він навіть не сміється.

— Їдемо, — кажу я Сашкові. — А то тут, бач, у декого з координацією не склалося.

І я сідаю на мотоцикл. Мокра. У куртці. Зі своєю гордістю, яка не тоне навіть у відрі холодної води.

Микита залишився біля багаття. З порожнім відром і поглядом, у якому читалося: “я не планував саме так”.
Я не озирнулася.