Розділ 5. Помста, сукня і трохи блиску

Коли остання крапля крижаної води стекла з моєї спини, а Микита з усмішкою зник за поворотом, ми з дівчатами стояли біля старої сливки, мокрі, розпатлані й ображені до кісток.

— Це треба було бачити! — ще сміялась Ніка, витискаючи воду зі спідниці. — Твій вираз обличчя, Соль, коли він облив тебе — чисте золото!

— Що золото? — пирхнула я. — Увечері буде помста. Офіційно. У мене є план.

— І де ми його обговорюємо? — перепитала Злата, витрушуючи павутиння з волосся.

— У мене, звісно. В моїй кімнаті. Заодно й підготуємося до вечірнього гуляння. Якщо вже хлопці побачили нас мокрими з ніг до голови, то нехай тепер побачать справжню грозу цього літа.

Домовились. Увечері всі зібрались у мене — як за традицією. Кімната перетворилася на штаб-квартиру мрій, блиску і реваншу. На столі — косметика, дзеркальце, парфуми, гумки, фен, навіть якісь сережки, які, здається, ще з минулого літа.

Катя сиділа на стільчику біля вікна, а Злата, з висунутим язиком від зосередження, підводила їй очі.

— Та не моргай! — зойкнула Злата.

— Я не моргаю! Це повіки самі!

— У тебе повіки з характером, — буркнула Ніка, яка паралельно переривала мою валізу. — Так, а де та рожева сукня, Соль?

— Яка саме? З бантиком?

— З бантиком і мрією про кохання, — кивнула вона. — Хочу її приміряти. Ну, може, саме в ній сьогодні хтось із хлопців зламає собі серце.

— Або ногу на вогнищі, — хихикнула Катя, моргаючи вже нафарбованими віями. — Бо пам’ятаєте два роки тому? Як Микита стрибав і забув, що там гілка?

— І потім ходив, як німецький офіцер, — додала Злата. — А в очах — сум і тінь кульбаби.

Ми вибухнули сміхом. У хаті стало ще тепліше — від лампи, від спогадів і від того типового відчуття: літо — це не просто сезон, це змова. Особливо, коли ви вчетверо й кожна — з очима, повними пригод.

У повітрі пахне лаком для волосся і кавуном — бабуся принесла з городу й залишила на порозі, бо «дівчата, певно, зголодніли». А ще — свіжістю вечора, що поволі заходить у вікна разом із музикою. Хтось уже вмикнув колонки на подвір’ї біля клубу. Співає щось веселеньке, під що ноги самі пускаються в танець.

— Соль, ти що вдягнеш? — цікавиться Ніка, зазираючи в мою валізу.

— О, я все продумала, — усміхаюся. — Після ранку в піжамі з ведмедиками мені терміново треба реабілітуватись.

І дістаю її — червону,ту що облягала кожен вигин, ідеальну. Вона лежала складена, чекаючи на свою зіркову годину. Сукня, яка була не просто вбранням — а бойовим настроєм у тканині.

— Ти… — Злата аж присвистує. — Якщо Микита тебе не впізнає, я не здивуюсь. Ти виглядатимеш, як… як заборонене бажання в обгортці з елегантності.

Я вдягаю її — сукню. Волосся ще трохи вологе, але вже лежить рівно. Блондинисті пасма спадають на плечі, і навіть я розумію — я виглядаю… ну, непогано. Дуже навіть непогано.

— Ідеально, — хором кажуть усі троє.

Годинник наближав нас до вечора. Сукні були обрані. Макіяж — завершено. У повітрі пахло святом, надією й аерозолем від комарів.

Ми всі подивилися одна на одну.

— Ну що, дівчата, — сказала я, — вперед?

— Вперед, — підтвердили вони в один голос.

Ми вийшли. Через подвір’я, повз черешню, що вже відцвіла, повз старе відро з вчорашнім листям — після мого гучного обливання.