Розділ 4. Піжама, вода і моє «аАаА!»

Зранку наступного дня було тихо. Занадто тихо, щоб щось не сталося.
Я прокинулась від того, що сонце пекло просто в обличчя, а півень із сусіднього двору вирішив зіграти мені на нервах ранкову симфонію «Кукуріку» в стилі апокаліпсис.

Бабусі вдома не було — вона ще зрання подалася до церкви, бо свято. А я, злегка розпатлана й дуже голодна, рушила до літньої кухні.

У піжамі з ведмежатами. Ну бо хто мене тут бачить, правда ж?

Вмита, трохи живіша, я поставила сковорідку на плиту, розбила яйця, кинула шматочок сала (бабуся казала — то секретний інгредієнт) й стала біля дзеркальця — розчісувати волосся. Гребінець застряг десь на половині дороги, а сковорідка зашипіла, ніби теж мала щось сказати. Мир. Спокій. Яйце — шепоче, гребінець — смикає. Все добре.

Аж тут — вереск.

— Сооооля! Ховайся! Швидко! — долинуло з двору.

Я ще не встигла згадати, чи я Соля, як у двері влетіли троє. Катя, Злата і Ніка. Усі — з очима, як у героїнь трилера, і в спідницях, які явно не для ранкових пробіжок.

— Та ви звідки тут?! — розгублено видихнула я. — Я ж тільки прокинулася. Що, вже по гостях ходимо?

— Дай води, — прохрипіла Катя, падаючи на лавку.

— Зачиняй двері! — проорала Злата й гепнулась на табурет.

Ніка тим часом встигла:
а) вимкнути плитку,
б) втикнути вилку в яєшню,
в) скуштувати й глибоко, зі знанням справи, сказати:

— Треба трохи солі. І прибрати шкаралупу. А так — норм.

— Ви всі здуріли?! — я обвела їх поглядом. — Спокійно, по черзі. Так. Що сталося?

— Та там… — почала Злата.
 

— Можна я? — перебила її Ніка.

— Та говоріть уже! — я закотила очі.

— Там хлопці! — в один голос випалили всі троє.

— І що? Ви що, хлопців давно не бачили? У світі, взагалі-то, їх багато, — склала руки на грудях.

— Ні, — підморгнула Злата. — Але ці — з відрами. Крижаної води!

— Сьогодні ж Івана Купала, — кивнула Ніка, доїдаючи мою яєшню. — Вони всіх обливають. А ми — в одязі, який… ну, скажімо так, не дружить із водою.

— Так ви ще й їх сюди привели?! — обурено питаю. — А чого ж не до Таньки? Вона вас не любить — хай би обливали її. А ви — до мене? Ну дякую!

— Не кричи, — шипить Злата. — Вікна без фіранок.

Я повертаюсь — і звісно. За вікном мелькає знайоме обличчя. Микита. І ще двоє за ним. Усмішки, відра, дитячий садок. Сміються, як божевільні. Здоровенні дурники в літньому настрої.

— Ну звісно… — шепочу. — Начебто на юриста вчиться… а розуму…

Я махаю рукою всім:
— Сіли! Присіли! Він не має бачити, що ми тут.

Але не встигла вимовити — у вікно легенько стукають.

— Соооолька. Я знаю, що ти там.
І цей голос. Цей тон. Ця нахабна впевненість, що він — як GPS: тебе знайде.
 

Я — в піжамі з ведмежатами, недорозчесана, розгублена. Дівчата — в паніці. Яєшня — з’їдена Нікою. Ідеально.

— Ми ж не можемо тут сидіти вічно, — прошепотіла я. — Треба план.

— Я краще тут залишусь, — Злата ховається за старими куртками на гачках.
— Трусиха, — прокоментувала Ніка.

— Добре. Катя — ти біжиш в один бік. Ніка — в інший. Я — в хату. Переодягнуся. Точка збору — біля старої сливки за катрагою. Пам’ятаєте той столик?

— Так!

— На рахунок три.
 

— Раз! — крикнула я.
— Два!
— Три!!!

І понеслося.

Катя — наліво. І зразу ж — шурх! — з відра прямо в обличчя. Вона верескнула, але бігла далі — мокра й горда.

Злата — зникла в куртках. Мовчки. Як легенда. Хтось скаже, що її не було, але ми знаємо.
 

Ніка… Ніка — богиня. Побачивши Артема, вона схопила сковорідку й кинула в нього, як грецька воїтелька. Той встиг ухилитися, але сковорідка розділилася: летіла сама, ручка залишилась у руках Ніки. Епічно.

Я ж — у маневр! Побігла до городу, бо до хати мені вже не потрапити. Під дерево. Ховаюсь. Схилилась, думаю: «Ну все. Пронесло. Він мене не бачив».

І тут:
ЛЯСЬ!

Холодна вода з відра — просто в спину.
 

Я підскакую з криком, ніби мене щойно хрестили в городі.
— Зі святом, Солька, — шепоче позаду знайомий голос.
Обертаюсь. Микита. Усміхається. Задоволений. Додає:
— Піжама — топчик. Дитинство ніколи не вмирає, так?

Я стою, як мокра котлета. Він дивиться на мене й сміється. І навіть не ховається з тим.

— Я тобі… ввечері… біля клубу… ти отримаєш по заслугах, — шепочу, дриґаючи з холоду й витискаючи воду з сорочки.

Він тільки розцвів ще більше.
— Чекаю з нетерпінням.