Розділ 2. Як впасти в літо (буквально)

 Автобус зупинився з таким зітханням, ніби щойно згадав про свої двадцять років без капремонту. Водій відкрив двері, і я одразу відчула запах скошеної трави, пилу й чогось смаженого — можливо, з сусідньої хати. Село завжди вміло зустрічати ароматами.

 На зупинці стояла бабуся Ганна. У великому солом’яному капелюсі, з торбиною, набитою всім — від печива до мотузки. Вона виглядала так, ніби чекала на мене все життя. Або принаймні з шостої ранку. У неї завжди була така енергія, ніби вона щоранку заряджається не кавою, а блискавкою. Ще з молодості вона була моторна, наче міксер на п’ятій швидкості — усе встигала: і город, і пироги, і новини з усіма сусідками обговорити ще до дев’ятої ранку.

— Ну нарешті, Солю. А я вже думала, ви мене там забули в місті. — Та що ви, бабусю! Я — як перший сніг. Завжди з несподіванками.

Ми обійнялися, я встигла взяти валізу, а бабуся вже крокувала вперед. І з такою швидкістю, що я ледь її наздоганяла.

— Бабусю, може, повільніше? — Якби я йшла повільніше, то бур’яни би землю захопили, а кури втекли б у райцентр!

Дорогою додому ми разів зо три зупинялися — “буквально на хвилиночку”, бо в селі хвилина без розмов — це як чай без цукру. Бабуся знала всіх і все, і її знали всі. Навіть моя поїздка з пирогом уже була місцевою легендою.

На подвір’ї все було, як і колись: хвіртка, що трохи заїдає, яблуня з характером учительки геометрії, пес Капітан, який поглядом перевіряв документи, і півень, що кукурікав не тільки зранку, а коли йому заманеться — переважно коли я сплю.

— А от і наша красуня! — вигукнула бабуся, так голосно, ніби хтось мав це почути через три хати. — Заходь, заходь, я вже все приготувала!

— Та я ще навіть із дороги не отямилась.
— То й добре — втомлена людина краще їсть!

На столі вже все парувало: борщ, вареники, узвар і, звісно ж, сирнички. Бо “там у вас у місті, певно, тільки граноли з латте — а тут, дитинко, серйозне харчування”.

Після трьох підходів до тарілки я ледве відкотилася від столу. У місті їжа — то перекус. А тут — гастрономічна битва.

— Солю, сходиш за водою до криниці Омельчуків, що через хату біля їхнього дому, — сказала бабуся, витираючи руки рушником.
— Може, завтра?
— Та ти що! Поки з тебе місто не вивітрилось, треба освіжитися сільською реальністю.

Я взяла два відра й рушила, як юна Попелюшка на спецзавдання. Але тільки-но завернула за ріг, біля паркану сусідів, мої очі впіймали… когось.

Високий. У футболці. Засмаглий. І спина — підозріло знайома.

— Тільки не він… — прошепотіла я. — Тільки не…

Він обернувся. Я рвучко відвернулась. І впала. Прямо в реп’яхи. Відра голосно ляснули об землю й розлетілися в різні боки, як мої надії на спокійне літо.

Ідеальне повернення. Просто вишенька на сирнику.