Розділ 1. Пиріг і його останній політ

Була десята ранку, коли я повернулася з прогулянки — свіже повітря, сонце, яке ще не встигло розігріти асфальт до стану розплавленої жуйки, і моя нова звичка “ставати серйозною людиною зранку”.

Мама була на кухні. Я почула, як бряжчить посуд і смачно пахне ваніллю.

Я ще не встигла роззутись, як шарпнула двері до кухні. І ось тут усе пішло не так.

Пиріг, який мама щойно виставила на підвіконня, підскочив, мов раптово отримав свободу. Потім — клацання віконної рами, потік повітря… і десерт, гордість нашої родини, піднявся в повітря й зник у невідомість. З вікна.

— Ой... Халепа... — я застигла з відкритим ротом.
А потім — крики знизу.

Я обережно підступила до вікна.
На літньому майданчику кафе, прямо під нашим будинком, сиділа власниця. І тепер вона виглядала так, ніби її атакував фруктовий вулкан.

— Мам… — промимрила я, озираючись. Але мама вже стояла позаду.
— Ні слова, Соле. Просто… ні слова.
— Це… вітер…
— Саме так. І цей вітер зараз змете тебе на автобус до бабусі, — видихнула мама, уже дістаючи з шафи валізу.
— Починай збиратись. А я піду... попросити вибачення в жінки, яку щойно атакував пиріг.

Вона поставила валізу прямо посеред кімнати, як вирок. І пішла.

Я ще кілька секунд стояла з відкритим ротом — щось між шоком і спробою придумати альтернативу селу. Але потім здалась.

За хвилин десять мама повернулась.

— Мамо, це справді обов’язково? — я сиділа посеред кімнати, втупившись у відкриту валізу.
— Так. І не забудь взяти щось тепле. В селі ночі прохолодні.

Мама виглядала так, ніби вела переговори з мафією.

— Кажуть, це був найсмачніший напад у її житті. Але шрам від вишневого джему лишиться на одязі назавжди, — зітхнула вона. — Збирайся.
І наступного разу, коли захочеш влаштувати авіаудар випічкою — принаймні не в сторону кафе.

Я вже була на етапі «класти речі в порядку важливості», коли в голові промайнуло:
А що, як я когось зустріну?

Ну, наприклад, його. Того, з ким був перший поцілунок за клубом під “чики-чики”.
Або Славка, який усе літо водився за мною з соняхами, бо “в тебе посмішка, як насіння”.
Або, ще гірше — Таньку. Танька — це як мінібос у грі під назвою “бути кращою за всіх”. Вона могла оцінити мій вигляд навіть поглядом з тракторного причепа.

— Ні, так я не поїду, — сказала я і рішуче дістала косметичку.

Я зібрала волосся в легкі хвилі — хай думають, що так і прокинулась. На обличчі — легкий макіяж, такий, щоб було видно, що не намагалася вразити, але таки вразила. Вибрала найлітніше плаття — з квітами, зручне й таке, що підходить і для бабусиної кухні, і для випадкових зустрічей із колишніми закоханими на базарі.

У дзеркалі я виглядала... ну, як завжди. Світле волосся, яке вперто не хоче лежати, як на Pinterest. Ластовиння, яке з’являється саме тоді, коли хочеш виглядати “фатальною”. І очі — ніби нічого не натворили, але точно щось задумали.

— Тепер можна, — сказала я собі вголос.
— Що можна? — озвався тато з коридору.
— Поїхати. З гідністю. Якщо мене й виженуть у село, то хоча б як принцесу вигнану.

І ось я вже сиділа в автобусі, що струшувався на кожній ямі, ніби тренувався перед стрибками у воду. За вікном — поля, небо, соняшники. А попереду — бабусин дім, клуб по суботах, кавуни з грядки і я, вигнана цивілізацією за межі Wi-Fi.

Це літо точно буде незабутнім. Або катастрофічним. Але нудно точно не буде.