Розділ 66. Фінал історії

"Щоб полюбити когось, треба пізнати його краще."

Хелен Соул.

Ранок у місті настає миттєво. Ліхтарі вимикаються та лишається зірка, що не зникає до появи Сонця. Ця зірка символізує надію, яка жевріє на глибині душі.

Так відбувалось і в душі дівчини, що самотньо пленталась вулицею. Ні, не на роботу, на вокзал. Вже через годину потяг до Бердичева. А там Світлана, маленька і така наївна дівчинка. Принаймні так здавалося Інні. Сама ж досвідчена лузерка і добре знає через що потрібно пройти, щоб бути щасливою.

Пройшовши довгий шлях кабінетами установ, здавалось що всі кола аду на один зубок. Стільки ж волокіти з тим, що не має жодного відношення до виховання дітей. Чи варто думати, що коли ти за всіма цими довідками "людина", то і досвід роботи з дітьми у тебе колосальний.

Сама дівчина не почувалась щасливою. Її думки були затуманені Тимуром та його вчинками. Його сірі, похмурі очі не давали спокою ночами. Три дні тому вона повернулась з розірваним серцем і зрадженим коханням.

Сама ж знала нічим хорошим не закінчиться цей короткий роман з принцом. Тимур був для неї ідеалом так довго, що не помічала довкола нікого. Тепер же біль та порожнеча в душі пробуджували уважність та цікавість до інших. Та погляд не зупинявся ні на жодному з тих лиць, що були довкола.

Примостившись на лавці платформи, дівчина продовжувала чекати. Чого вона чекає, і сама не знає. Можливо, потяг запізниться чи взагалі рейс скасують. А що як вона встигне поїхати до того, як Тимур наважиться її зупинити.

Посьорбуючи вже охололе лате, дівчина роздивлялась довкола. Дивна вона, думали оточуючі. Ранньої зими сидіти на морозі дурість. Ще захворіє. Та біль всередині змушував ризикувати.

- І чого я дивлюсь туди, — думала дівчина. Тимур все одно не з'явиться.

Письмові свідчення завірені нотаріусом, він передав ще вчора. Його присутність на суді не обов'язкова, а от для дівчини важлива. Як же тяжко не бачити його усміхнені очі. Ці зморшки не можуть лишити байдужим нікого. Усміхаючись кутиками губ, він засліплює всіх своєю білосніжною усмішкою. А голос, що бринить і плутається в басах, він же у голові на повторі. От тільки слова невтішні звучать, та акцент дівчина робить саме на звучанні. Як чудово бринить той голос.

- Гей, ти чого тут сидиш?- доноситься поряд і дівчина зізнається, що, мабуть здуріла. Розплющує очі й не вірить собі.

Поряд стоїть Тимур, кутаючи від холодного вітру шию шарфом. З дорожньою сумкою в руках. Дивиться на неї виразними очима й закочує повіки від її розкритої щелепи.

- Тимуре, — підстрибує, зрозумівши нарешті що сталося.

- Ну нарешті, прокинулась. Ходімо всередину. До потяга ще пів години. Чи ти вирішила промерзнути?

Дівчина задоволено киває й біжить слідом за ним. Ну і дивний вигляд же. Як кіт на масло. Облизнутися і плакати. Тимур хоч і приїхав та тримається осторонь, стримано й поважно. Інна не відводить погляду від його серйозного обличчя.

Надія не підвела. Все ж він приїхав, а отже шанс ще є.

Попри всі шанси, дівчина не забуває про свою гордість. Тому не наполягає на одному купе. Та у потязі Тимур домовляється з пасажиром про обмін квитками. І це приємно вражає Інну.

Як сприймати цей вчинок. Якби не хотів бути поряд з дівчиною, то лишився б у своєму вагоні, але чомусь сидить поруч. Не виявляє особливої уваги, та іноді кидає на неї уважний погляд.

Тимур і сам хотів би знати причину своєї присутності. Як не старався викинути з голови думки про обов'язок, не зміг. Остання розмова з Сонею підштовхнула його на ризик. Дівчина переконувала, що затьмарення мине щойно він рішучіше поводитиметься з Інною. Цікаво, це настанови Соні чи все ж почуття прокидаються, як їжак серед туману. Тимур ще не розумів того, що тліло в серці.

Його бентежив спокійний, сумний погляд Інни. Часом хотілося пригорнутися до неї та обійняти так ніжно, як тільки може. Тільки б ці обійми змогли пробудити та розтопити лід всередині. Зворушити крижаний айсберг у серці хлопця.

Зрозумівши, що витріщається на дівчину, що переодягається, він засоромлено відводить погляд. А раптом Соня права. Думка не полишає хлопця всю дорогу. Він намагається розслабитися й поговорити з Інною.

- Які у тебе плани?

- Що?- не розчувши через свої мрії хлопця, перепитує.

- Які плани на майбутнє.

- Не такі грандіозні як в тебе. Заберу Свєту і житимемо душа в душу.

Якби ж Інна знала, що там в тих планах. Давно не планує наперед. Їй вистачило поїздки на море за планом, що змінила її життя кардинально. Та і які можуть бути плани, коли у серці тліє невагоме почуття кохання.

Решту шляху вони вагались розпочинати розмову чи ні. Невидимий бар'єр між ними все ж існував і назва йому гордість. Інна втомилась бігати за ним, постійна гра в "котики-мишки" для підлітків. І як би сильно вона не мріяла про взаємність цього чоловіка, лишати себе останнього — гордості, не може. Бо інакше за що ж він поважатиме її ще.

Тимур же в думках характеризував цю дівчину зі світлим волоссям, що ховаючи очі, тупилась у книгу. Він добре розумів, що вдруге вчинив з нею підло, а може й втретє. Спочатку просто дурив голову обіцянками, потім зруйнував дружбу всього її життя. Ну і справді, втретє, він просто розбив її серце своєю грубістю й байдужістю.

Якби ж прочитати всі її думки, хоча він напевне знає, що там. Інна мріє бути разом. Хоч і супротивиться почуттям та викриває себе іскрами в очах.

Там, всередині є почуття, які бажають поживи. Їх би підсилити емоціями, спогадами та взаємністю. Тоді дівчина розцвіла б пишним букетом троянд і засліплювала всіх своєю красою та ароматом.От тільки серце Тимура не готове проливати щедрий дощ кохання. Не готовий хлопець відкрити серце, що підлатав після останнього розчарування. Крається воно та ниє, тільки по іншій дівчині.

Прибули вони опівдні. До судового засідання ще був час для прогулянки містом. Вони неквапливо йшли вулицею, розглядаючи його красу мовчки. Вологе повітря пронизувало до кісток, тому пара сховалась у затишному кафе на розі вулиць Шевченка та Героїв України.

Отримавши свої теплі напої, вони стали говіркішими. Невже однієї кави достатньо щоб розтопили холоднечу у їхніх серцях.

- Ти хвилюєшся?- запитав Тимур, наповнюючи тіло теплою рідиною.

- Ні,- покивала головою.- Я впевнена, що все пройде чудово. І дякую, що поїхав зі мною.

- Хм,- усміхнувсч.- Я теж радий, - тепло в серці розпалювало величезне багаття і не лише від кави.

Все сталось як і гадала Інна. Суд минув успішно. Світлана усміхалась в обіймах своєї законної опікунки. Тимур не викликав у неї довіри. Та сестра такими закоханими очима дивилась на нього, що дівчинці довелось примиритися й посприяти їх зближенню.

Тимур пробув з дівчатами кілька днів у Бердичеві. І вони стали вирішальними у прийняті рішення.

Гуляючи містом, Світлана водила під руку закоханих найкрасивішими місцями. Де тільки не ступали ноги цієї пари. За два дні вони обійшли все місто, зробили купу фотографій. І звичайно ж це лишило слід на їх серці теплим спогадом.

Вже збираючись на вокзал, дівчата пакували валізи. Готували квартиру для орендатора. Справ було купа, а часу зовсім мало. Тимур мужньо допомагав та скориставшись моментом, вийшов на вулицю за букетом квітів. Його очі сяяли добротою та радістю. Соня не помилилась. Щоб полюбити когось, треба пізнати його краще.

Тимур використав свій шанс і зіграв на удачу. Вона всміхнулась йому, бо як інакше віддячити тому, хто самовіддано служить іншим. За всі свої вчинки ми отримуємо винагороду чи покарання. За свої гріхи Тимур поплатився болем. Та за страждання нагорода завжди найбільша. І для нього це кохання.

Повернувшись до квартири, Тимур пройшов з букетом і вручив їх Інні без зайвих слів. Цмокнувши її в щічку, обійняв та прошепотів "Ти вийдеш за мене?". Дівчині не лишалось іншого, як погодитися і дати останній шанс і собі, і Тимурові. Це не звичайний ризик, це спроба стати щасливими.

***

Ранок стає звичним для пар, котрі живуть разом кілька років. Та для Ігоря з Сонею він особливий. Переїхавши до свого нареченого, вона планувала величезні зміни. Скільки недоспаних ночей провели разом ці закохані над плануванням спільного помешкання. Скільки суперечок над дизайном та розміщенням кімнат.

Та доля приготувала для них величезний сюрприз, що тихо й мирно розвивався у животику новоспеченої матусі. А стільки сигналів було, на які Соня не звернула уваги. Допоки вранішній токсикоз не змусив її наважитися на тест. Це було безкінечне щастя, що плодом їх кохання стане малюк. Дівчинка чи хлопчик? Сперечатися був час. І ці двоє непромах у суперечках. Та доля кімнати вирішилась сама собою. Дитячу вони готували з величезним задоволенням.

Незвичнішим було рахуватися з думкою іншого та враховувати її. Нарешті вони почувають себе єдиним цілим механізмом, який гармонійно працює.

Ігор повертається до роботи над проектом. Надихнувшись, продовжує описувати тур до гір та створювати нові маршрути. Цікавий проєкт знайшов своїх спонсорів, і бізнес Ігоря пішов вгору. В перервах між роботою його найбільше хвилювала відсутність штампу у паспорті. Нарешті пара визначилась з датою весілля.

Розсилаючи запрошення, наречені чекали цієї визначної дати з тривогою.

Але що може перешкодити справжньому коханню. Звичайно ж нічого. Сила кохання безкінечна й невизначена у розмірах, вазі чи довжині. Сила кохання у величезному серці, що кохає та готове заради цього кохання на всі подвиги світу.

І як дивно було зустрітися вчотирьох: Інна з Тимуром та Соня з Ігорем напередодні Нового року. Нарешті здобувши щастя, ним хочеться ділитися з іншими. Згадуючи останні пів року, кожен зробив для себе висновок. Що є найважливішим для людини.

Хоч дівчатам ділити було вже нічого, та хлопці продовжували свою боротьбу. Погляди чоловіків змушували дівчат сміялись до сліз. Адже хлопці як не старались та змагатися не припинили. Тепер вони змагатимуться хто з них кращий чоловік та батько.

- Добре, що все так скінчилось, — зауважила Соня, лишившись наодинці з Інною.

- Так,- цокнулися склянками соку.

Бо найщасливішим моментом було підвести лінію у минулому та загадати на майбутнє. А що можна бажати, коли поруч щасливі очі коханого та всередині вирує життя нової людини.