Розділ 63. Ігор

Ігор

"Не всяка людина, що пізнала глибини свого розуму, пізнала глибини свого серця." (Ларошфуко)

"Якщо вже помилятися, то нехай це буде по велінню серця." (Байрон)

Соня провела зі мною  весь день. Так дивно бачити її після всього. Здавалось, що цього більше не станеться. Як розцінювати цей шанс? Останній чи черговий? Перевіряти не хочеться! 

Ми вже обговорили переїзд до мене. Кохана сама запропонувала і я щасливий. Це випробовування вкотре довело, що  я не помилився. Вона особлива. Не дівчина, а мрія. Суджена, що зцілює своєю присутністю.

Я був щиро радий бачити Генку. Щоправда, соромно, я так вчинив недобре з другом. Радий, що проблему вирішено. Тепер ми разом  і це добре. Генка був вірним мені весь час, а мої сумніви роз'єднали нас. Виходить, рідним треба довіряти.  Буде за правило.

Ближче до вечора прийшов лікар.  Порадував своїми новинами.

- Завтра виписуємо вас.

- Правда?- плескала в долоні Соня.

Лікар заспокоїв мої тривоги щодо кісток. На щастя, обійшлось розтягненням м'язів. А зламана правиця не зашкодить моєму щастю. 

Соня замовила квитки й повернулась ввечері до готелю, щоб зібрати наші речі. Вранці, після виписки відразу на потяг і до Києва. Чого нам ще чекати. Попереду ще переїзд та весілля. Більшого мені не треба.

***

Я прокинувся раніше, щоб зробити сюрприз коханій. Попросив медсестру купити квіти. Соня ж вчора принесла мої речі, серед яких гаманець. Дівчина усміхнулась й погодилась. На ранок я вже мав чудовий букет тюльпанів. 

Лікар зайшов з паперами, які треба було підписати. Ознайомив з рекомендаціями щодо лікування й потиснувши руку, відпустив. 

Я вийшов на вулицю. Ранок був сонним. Навколо розсіювався густий туман, пасмурно й прохолодно. Квіти були єдиною яскравою плямою. Люди довкола позирали з усмішкою. Я навіть розгубився. 

Раптом за спиною з'явилась Соня, злякавши мене, цмокнула в щоку. Усміхнена й весела. Я радий бачити кохану щасливою.

- Це тобі - простягнув їй тендітні квіти.

- Дякую, коханий - притисла до себе їх й вдихнула аромат. - Ну що поїхали, таксі вже чекає, - кивнула в бік дороги.

Жовте авто  припарковане в кількох кроках. Ми присіли на заднє сидіння.  І я відразу ж помітив задоволене лице Тимура на передньому. Таксист кивнув й рушив. 

Тимур мовчав, ігноруючи мою присутність. Знову ця конкуренція. І чому він тут. Я запитально подивився на Соню. Вона мовчки знизала плечима.  Я притис до себе кохану й вирішив не звертати на нього увагу.

Ми під'їхали й, виходячи з авто, Тимур подав Соні руку. Я у відповідь нагородив його незадоволеним поглядом. Та він лиш хмикнув. Я дуже злий через поведінку цього типа. Навіть його допомога не змінить мого ставлення. Очевидно ж свою вигоду шукав. От тільки Соню він не отримає. Марно сподівається. 

В потязі ми сиділи окремо. Міг дозволити собі без сорому обіймати й цілувати свою наречену. Без зайвих поглядів. Тимур відразу ж зник з поля зору. І це добре.  

- Соню, тобі не здається що Тимур дивно себе поводить?- наважився поговорити з коханою про їх стосунки.

- Ігорю, - вивільнилась з моїх обіймів, і повернувшись всім тілом до мене, продовжила серйознішим голосом.- Він розійшовся з Інною. Я гадаю це через мене.

- Не зрозумів?

- Він допомагав мені весь час, був поряд. Думаю, що Тимур щось до мене відчуває,- ховаючи очі.

- А ти?- рукою підіймаю опущене підборіддя.- Ти щось до нього відчуваєш?

-  Я вдячна йому за допомогу. Та кохаю я тебе, - Соня обійняла мене. 

Я притис її до себе так сильно як міг дозволити однією рукою. Її важке дихання непокоїло. Та очі запевняли: "Вірити їй можна". Хіба людина може кинути все й поїхати на пошуки чоловіка, котрого не кохає. Вона вже довела все своїм вчинком, своєю присутністю. 

Коли Соня заснула під стук коліс, я наважився поговорити з Тимуром віч-на-віч. Вийшов з купе й пішов коридором у пошуках цього мерзотника. По черзі відчиняючи двері,  я не знаходив потрібного лиця. 

Нарешті, відчинивши чергові двері, побачив Тимура, який гортав щось на  дисплеї телефона. Пасажири допитливо дивились на мене, а  Тимур наче зрозумів усе, піднявся і вийшов до мене у коридор.

- Ну що, поговоримо?- зупинившись далі від купе біля вікна.

- Я для цього й прийшов, - без натиску, та з насторогою.- Що тобі треба від Соні?

- Соня, - подивився прямо у вічі.  Його очі потемніли й забігали по сторонах.- Та вона любить тебе. Я не можу змусити її бути зі мною. Можеш не хвилюватися, я її більше не турбуватиму. 

- Ти що справді її кохаєш? А як же Інна?

- Це вже мої справи.  Ти краще про Соню турбуйся. Бережи її, не ображай!- повернувшись, пішов до купе.

Всередині щось обірвалося. Навіть не знаю, що відповісти. Та вчинив Тимур гідно.  Я повернувся до купе. Соня мирно спала. Вмостившись поряд, я обійняв її, вдихаючи аромат її тіла з парфумами. Як же я сумував за цим запахом.