Розділ 61. Інна

Інна

"Кохання – це квітка, якій ти маєш дозволити зрости." (Джон Ленон)

"Кохання як війна: легко розпочати, та важко зупинити." (Г. Л. Менкен)

"Любов – це гра, де двоє можуть грати та обидва вигравати. "(Єва Гебор)

Раніше для мене найстрашнішим були інші речі.  Знущання, приниження, тортури. Що вже говорити про смерть, яку мені довелось пережити  в п'ятнадцять. Мама. Що відчуває дитина, коли розуміє, що найріднішої людини більше не має. Як важко усвідомити, що тепер ніхто не захистить, не приголубить тебе. Ти більше ніколи не будеш дитиною.

Тепер же холодний та байдужий погляд лякає страшенно. Від цього погляду холоне все всередині. Замерзає не лише тіло, а й серце. Крига вражає найважливіші органи. Моє серце, що чекало іскри тепла отримало чергову дозу байдужості. Тимур навіть не поглянув на мене. Можливо, мене й не було?

Де ж та дівчина, якій він зізнався у коханні? Де та, котрій пропонував одружитися? Вже немає. Що ж змінилось? 

Все змінилося. Соня заперечує, та я не сліпа. Зміни помітити не складно. Навіть говорити зі мною не став, втік до свого номеру. Тепер я точно розуміла, що між цими двома виник зв'язок.  Раніше вони не відходили один від одного, користуючись моментом відсутності Ігоря. А тепер просто нерозлучні. Не лише тілом, а й душею. 

Всю ніч не могла заснути. Вагалась і міркувала як краще вчинити. З одного боку, я можу просто поїхати не мовивши й слова. Забути, викинути з серця. Почати нове життя, якщо вдасться. Та з іншого - він потрібен мені. Я вже почала переконувати себе, що лише для справи. Виступить на суді й геть з життя. Та дурити серце марно. Воно ж палає при погляді на нього, ниє та рветься до дверей. 

Кілька разів прислуховувалась до звуків у його кімнаті. Стояти вночі в порожньому коридорі й підслуховувати. Подумати тільки, дожилась. Тепер ти ще й шпигуєш за ним.   що вже говорити про гордість, яку розтоптано вщент. 

Піднявшись ні світ, ні зоря, я спустилась донизу. Замовивши каву, очікувала на того, з ким можу поговорити. Геннадій зайшов снідати першим. Привітавшись, присів поруч. Я всміхнулась та не почала розмову. Він теж мовчав. Сказав лише, що збирається в лікарню до Ігоря. А тоді повертається до столиці. Я побажала йому хорошої дороги. 

Весь ранок я  чекала  в ресторані, та Тимур так  і не з'явився. Що ж сталося? Стільки питань, що голову ломить. Якщо не поспішає до мене, то не має сенсу чекати. Вже коли збиралась йти, він з'явився. 

Пообідді він виліз зі свого сховку. Помітивши мене у ресторані, не відразу відважився підійти. Та очевидно іншого вибору в нього не було. Поводився ніби нічого не сталось. От тільки його холодний погляд не змінився теплом. Я не бажала чекати дива, тож діяти почала негайно. 

- Тимуре, користуючись нагодою, давай все з'ясуємо.

- Що саме?- удає, що нічого не змінилось.

Я помічаю стіну між нами. І навряд чи я помиляюсь. Соня і є цією стіною. Ні, не здалося. Він все ще грубий та байдужий.

- Мені потрібна твоя допомога з Свєтою. Опіку не дадуть допоки я не доведу свою непричетність до її переховування. Ти виступиш свідком?

- Ну що за питання. Звісно. Слухай, я не знаю, що ти там собі вигадала. Я просто допомагав Соні. Ти ж розумієш...

- Так. - я перебила його, бо чути правду нестерпно.- Я прошу тільки допомоги з сестрою. Більше мені від тебе нічого не потрібно. І ось - звільнивши палець від каблучки, простягаю і кладу на стіл, - забери її. 

Підвівшись, я йду. Не вагаючись, збираю речі і їду на вокзал. З Сонею встигну поговорити в Києві. На щастя, життєво важливі питання вже вирішено.

Лише в таксі я даю волю сльозам. Ніколи не думала, що знову буде так боляче. Та кожен раз він ріже мої рани з новою силою, завдаючи все більше болю. Але я сильна, я витримаю все. Якщо не заради себе, так заради сестри. Я маю дати їй шанс на нормальне життя.