Розділ 57. Тимур

Тимур

"Для людини, що кохає, весь всесвіт зливається в коханій істоті." 

Берне

" Без суперечок недовго триває кохання."

Овідій

- Фух. Я ледь не постарів.- видихнув полегшено.

Соня обійняла мене й заплакала. Тепер це були сльози радості.   

Я вперше почувався таким бовдуром. Тепер я розумію, як це переживати чекання. Порівняно з моїм очікуванням відповіді від коханої, це дуже важко. А я ще гадав, що страждаю. Ні, ось це чекання невідомого. Віра в те, що кохана людина жива й обов'язково повернеться до тебе - вона безмежна. От тільки віру зламують прості життєві обставини. Як Соня досі витримує все це. Я б давно зневірився. 

- Ну, що?- Богдан вийшов з шатру й підійшов до нас.

- Богдане, це не він - все ще обіймаючи Соню.- Що тепер робити?

- Як що? В гори підійматися. Після зсувів порушилась поверхня Хом'яка, але дорога туди не складна. Сьогодні ж вирушимо. До вершини години три максимум з привалами. Та все залежить від масштабів зрушень. Селі були сильними, затопило пригірське село Поляниця.

- Так, ми бачили. Проїжджали повз. 

- А можна нам з Вами?- Соня з надією дивилась на Богдана.

- Можна. Небезпеки вже немає. - Богдан перевів погляд на хлопців, та плескаючи в долоні, додав - Гей, хлопці! Збираємося. Треба підійматися. Там є люди.

Навколо почалась метушня. Рятувальники збирали найнеобхідніше для операції. Ноші, аптечки та інше приладдя. 

Ми з Сонею були готові.  Моральної підтримки потребували більше, ніж фізичної. Через пів години ми вже стояли на підйомі що з Буковинської траси. Богдан проводив інструктаж. Я роздивився довкола й вдихнув аромат хвої. І чому я дурень їздив у Альпи, коли наші гори кращі. 

Соня роздивлялась довкола і вже встигла перечитати всі назви на вказівнику. Коли я підійшов, то побачив, що вона записує щось до нотатника на телефоні.

- Соню, - привернув її увагу.- Готова?

- Так, Тимуре. Готова, як ніколи. Я відчуваю, що він десь там, - кивнула вгору, у бік вершини.

- Соню, а якщо...

- Ні! Навіть не думай про це зі мною говорити. Я серцем відчуваю, розумієш. Він живий! - минувши мене пішла до табору. 

Ми підіймалися. Дорога й і справді була не важкою. Серпантинні підйоми, без різких перепадів та непролазних хащів. Минаючи сосни і ялини, які велетнями тягнулись до неба, ми розкривали роти. Просто чарівно.  Втоптана стежка зі слідами нещодавніх злив, подекуди з каменями та корінням дерев. Навколо лише дерева, через які не розгледіти ні траси, ні краєвидів. Лиш похмуре, осіннє небо.

Після години безперервного підйому ми організували перший привал. Рятувальники пішли досліджувати околиці, а ми пів години сиділи на поваленій роками сосні й роззирались довкола. 

- Правда краса?- запитав у Соні, після ковтка води.

- Так. Такий аромат. Просто фантастика. 

Соня виглядала смішно. Округлені очі, що не зупиняли руху по деревах і кущах. Торкалась усього й вдихала запахи. Спокусившись, зробила кілька фото. 

- О, дивись білий гриб - принесла мені.

- Тобі щастить!- підбадьорив її.

Я сподівався що така установка підкріпить її ентузіазм. Вона всміхнулась краєчком губ. Хлопці повернулись і доповіли, що слідів немає, тож можна продовжувати пошуки. 

Піднімаючись трохи вище, ми зустрічали кущі чорниці, ожини. Все більше мохів, що вкривали поверхню каменів та дерев. Повітря стало вологішим та цілющим. Дихати стало важче, через швидкий підйом. Відставати зовсім не хотілось. 

При інших обставин, я б тут тисячі фоток і відео зняв. Хоча восени в горах не так красиво як влітку.  Дерева були тьмяними, листяні дерева голими, лиш сосни та інші хвойні розбавляли краєвид. Подекуди дерева ставали нижчими, і вже яснівся затуманений краєвид полонин. 

Згодом ми вийшли на полонину. Невелика ділянка гірської поверхні була без насаджень, а інші все ще вкривалась низькорослими ялиновими деревами. 

Вау! Лише сусідні гори оповиті туманом мов ковдрою, і жовтуваті плями знизу осінніх листяних лісів. Безмежне хмарне небо. Хмаринки такі пухкенькі, що хочеться пом'яти й вмоститись як на подушку. 

- Привал,- наказав Богдан і хлопці втомлено повалились на лавки та колоди, що були поряд. 

Я все ж дістав телефон і переніс цю красу на дисплей. 

- Тепер найважче.- інформував Богдан. Я підійшов ближче. Адже вершина вже скоро, а пошуки безнадійні. - Тут за масивом  відбулись значні зсуви. Хлопці вже пішли на розвідку. 

- І що ми не зможемо піднятись?- занепокоївся.

- Напевне.- попиваючи воду з фляжки.- Можуть утворитися розколи, заглибини чи яри. Тож чекатимемо на інформацію.

- Добре. - Я лишив Богдана відпочивати. Підійшов до Соні, що стояла на краю й роздивлялась довкола.  - Агов, ти як?- погладивши по плечу.

- Жити буду. Тільки страшно.

- Це нормально - боятися. 

Її стурбований погляд викликав у мене злість. Я нічим не можу зарадити. Не можу полегшити її біль. І це найважче. 

Я лишив дівчину наодинці. Гори спонукають до роздумів. Я перевірив це на собі. Багато істин про життя відкриваються саме в просторах волі. Там, де лише небо і земля. 

Присівши на колоду, розім'яв трішки плечі. Рюкзак з провізією затиснув усі м'язи. Хлопці відпочивали, смакували свої тормозки й запивали водою з джерела, що набрали кілька миль нижче. 

Тріск гілок зазвучав раптово, й рвучкі кроки наближались з лісу. Рятувальники, що пішли на розвідку, повернулись захекані й окрилені. Їх очі горіли, а рот, вдихаючи повітря, намагався доповісти командирові. Всі заметушились і збіглись до них. 

- Там, ..- відхекуючись.- Там є печера. Звідти доносяться звуки. 

- Збираємося швидше - наказав Богдан.- Молодці!- підбадьорив хлопців.