Розділ 56. Соня

Соня

"Кохання – це гра в карти, у якій блефують обидва: один, щоб виграти, інший, щоб не програти."

 Анрі Реньє

 "Кохання наповнює життя змістом ... а з появою сенсу життя обов'язково з'являється майбутнє." 

Серж Гудман

Ми їхали всю ніч. Під стук коліс спати було важко. З ватною головою я зустрічала світанок. Осінні краєвиди за вікном миготливо вітались зі мною. Тимур солодко спав.

Мене трусило, навіть ковдра не допомагала. Ми все ближче до пункту призначення. Як я можу бути спокійною. Невідомість викликає запаморочення. Від тривалого глядіння в одну точку, вміст шлунка підходив до горла. Не пронесе!

Я зробила правильний висновок, встала й побігла до туалету. Закриваючи рот та стримуючи потік блювотиння, я дісталась вбиральні. Всередині я впала на коліна й вирвала в унітаз. Відчувши полегшення, вмилась, прополоскала рота. Вийшла до коридору й повільно вдихнула повітря відкритим ротом.

Полегшало. Мій стан мене мало хвилював. Очевидно ж це нерви. Опираючись на боковий тримач, я споглядала роз'яснення погоди. Туман опускався на землю краплинками роси. Краплі води стікали склом, утворюючи ріки. Дмухнувши на скло, я написала на спітнілому склі "Ігор". Враз перед очима постала картина з дитинства. Я завжди у транспорті малювала на склі. Обожнювала сідати біля вікна й малювати. Найчастіше це були радісні смайли, рідше — сумні. Але завжди виглядаючи крізь скло, я бачила світло. Світло, що несло в собі радість та надію. Мрію, я мріяла про безглузді речі. Невже я колись хотіла бути артисткою. Дурненька! У вісім років я була переконана у своїй талановитості. Співала в хорі й мріяла про велику сцену.

Якби можна було поміняти мрії, я б хотіла лиш одного. Щоб той, хто змушує хвилюватись моє серце був живим. Щоб і надалі змушував серце швидше битися. Сльоза втекла з моїх очей і покотилась додолу.

Двері у коридорі шарпнулись і я здригнулась. Провідниця вийшла, й поправляючись на ходу, йшла коридором.

- Дівчино, з Вами все добре?- підійшла і торкнулась мого плеча. Від її теплої руки тіло пройняло струмом.

- Так. А ще довго до Яремча?

- Під'їжджаємо, — пройшла повз і пішла до вбиральні.

Я відважно вдихнула й повернулась у купе будити Тимура.

Він хропів на все горло. Мене це розсмішило, та все ж довелось будити соню.

- Гей — штовхаючи його в плече.- Вставай.

Тимур перевернувся на інший бік. Хропіти перестав, та все ще дрімав. Я сильніше штурхнула його в бік. І Тимур підірвався з ліжка, як скажений.Сонними очима, роззирнувшись довкола, видихнув і присів поряд. Я ледве стримала сміх.

- Що?- потираючи очі.

- Під'їжджаємо. Збирайся. - Я пересіла на своє місце, й стала поправляти ліжко.

Позіхаючи, Тимур теж збирався. Повільно й дрімаючи.

Тільки но ми зібрались, пролунав крик у коридорі. Провідниця, стукаючи у дверцята, волала на весь рот, повідомляючи про прибуття.

Якби я її не бачила, то уявила б здоровенного бугая. У дівчини, попри її зовнішність, був досить хриплий і брутальний голос. А виглядала вона років на тридцять, максимум тридцять п'ять. Фарбована білявка з великим бюстом та гладкими ніжками. Червона помада підкреслювала її тонкі лінії, що важко було назвати губами.

Ми вийшли у коридор і жінка зупинилась біля нас, кліпаючи очима перед Тимуром. Він усміхнувся й притиснувся до стінки, щоб пропустити її далі. Ох, не має тут Інни. Вона б зараз врізала і йому, і цій красуні.

Я закашлялась, натякаючи, що варто поспішити до виходу. Тимур підхопив валізу з моїх рук і почвалав боком по коридору до тамбура. Я, прикривши за нами дверцята, спокійно просувалась коридором слідом.

У тамбурі довелось почекати. Під'їжджаючи до міста, ми чекали дозволу на перехресті шляхів. Вдихаючи сигаретний дим, що красивими колами видихав чолов'яга біля нас, я відчула, що рідина знов підступає до горла. Прикривши рота, відійшла у край і закрила носа шарфом. Аромат парфумів з цитрусовою ноткою, що лишився на шарфі зупинив напад нудоти. Тимур підняв здивовано брови й поцікавився чи все добре. Одним питанням не обмежився.

- Тобі треба відпочити й добре поїсти.Відразу ж у готель.Зрозуміла?- наказав як мамця.

Я скривилась у відповідь, демонструючи незадоволення його надмірною опікою.

- За Інною так наглядатимеш!- відрізала й уткнулась носом у шарф.

Тимур промовчав, тільки скривив лице. Всю дорогу до готелю він мовчав. Хоч поводив себе як справжній джентльмен. Подавав руку, коли я спускалась сходами з потяга. Потім дверцята відкривав, запрошуючи присісти у таксі. Я вдячно кивала. Перекинувся кількома фразами з водієм, і втупився в телефон.

Шкода, що мета подорожі невесела. Довкола було цікаво й незвично. Я, здається, опинилась у Середньовіччя. Звичайні на перший погляд будинки, здавались таємничими замками зі своєю історією. Починаючи з залізничної станції й закінчуючи готелем. Все настільки містичне й красиве. Гори виднілись здалеку, такі сиві й не приступні.

Ми під'їхали до високого будинку. Дивна споруда, як на мене, з масивною вивіскою "Княжий двір". Нас зустрів працівник готелю і забрав валізи. Ми пройти за ним, роззираючись довкола. Пройшовши усередину, ми опинились у просторому коридорі. Біля ресепшену стояла усміхнена жінка років сорока.

- Вам двомісний люкс?

- Ні, - я скоса глянула на Тимура, який у відповідь прокашлявся.

- Ні, нам одномісні,- подав картку.

Жінка швидко оформила нас, поки я роздивлялась довкола. Красивий інтер'єр, все у мінімалістичному стилі. Стіни у світлих тонах, меблі з натурального дерева. Екологічно й красиво.

Нас провели на другий поверх і навіть занесли валізу всередину. Перед тим як зникнути за дверима номеру навпроти, Тимур усміхнувся на весь рот.

- Через пів години чекаю на сніданок.- додав і зачинив двері.

Пройшла до свого номеру. Дерев'яні стіни, простора кімната з широчезним ліжком, тумбою і столом біля вікна. Збоку від ліжка знаходились двері. Прочинивши, я знайшла гардеробну, а з іншого боку ще одні — душ і вбиральня. Кинувши валізу, я впала на ліжко, розкинула руки й вдихнула свіже Карпатське повітря. Воно було у всього: меблях, стінах та просторі. От тільки не полегшало!

Підвівшись, я підійшла до вікна. Гори! Темні, похмурі вершини здавались так близько і так далеко. Схопивши речі, я пішла в душ. Освіжившись, я тепло одяглась. Клімат тут вологий, і від цього холодніше. Зачинивши двері, спустилась униз. Тимур у цей час говорив через телефон. Помітивши мене, швидко закінчив розмову і кивнув іти за ним. Я мовчки пішла.

Ми пройшли коридором і зайшли в перші ж двері справа. Опинившись у просторій їдальні, я спіймала на собі здивовані очі відпочиваючих.

Важко ковтнувши слину, я пройшла і присіла поруч з Тимуром. Він спокійно роздивлявся меню. Зробивши замовлення, він навіть не запитав, а просто замовив мені бульйон та печеню.

Я вже думала обуритися, та він змінив плани.

- Є новини,- спираючись ліктем об стіл, опустив голову на руку.

Я завмерла в очікуванні. У горлі пересохло. Очі забігали зі сторони в сторону. Зупинивши погляд на його темних очах, що здавались майже чорними, я стисла кулаки.

- Які?

- Поїмо і поїдемо в гори, - змочивши рота водою, приступив до їжі, що подав офіціант.

Я почувала себе погано й скидала це на голод. Тому знехотя поїла, заспокоюючи сумління і Тимура.

Руки тремтіли від думки, що мене чекає в горах.

Та відступати немає сенсу. Правда вона така — болюча.

Час, поки ми рухались вгору до місця, де розгорталась рятувальна операція, тривав цілу вічність. Шум у вухах змішувався зі стуком наручного годинника.

Дихати ставало важче. Я скидала це на підйом в гори. Хоч розуміла, це все нерви.

Ми під'їхали до розбитого табору, що відмежовувався шлагбаумом. Ми вийшли й поки стояли, таксі зникло з гори. Тимур набрав когось, і схвально покивав мені "Зараз все буде", поговоривши.

Через мить до нас вийшов хлопець у спеціальній формі з написом на спині МНС України. Вийшовши за шлагбаум, він потис руку Тимуру й вітально покивав у мій бік. Давши сигнал вартовому, покликав нас за собою. Ми пройшли пункт охорони й опинились у центрі табору. Довкола стояли намети й великі шатра бурого й болотного кольору, як у військових. Було тихо і це лякало. Ми пройшли до одного з шатрів. Всередині було порожньо. Стояло кілька ліжок розкладачок, дерев'яні табуретки й стіл.

Богдан, як я зрозуміла за розмовами Тимура з хлопцем, привів нас на впізнання трупів.

- Ви готові?- зупинився біля одного з ліжок, на якому щось було накрите білою простинею.

У цей момент моє серце впало в п'ятки. Тимур нічого не сказав відразу, не попередив. Закривши рукою рот, після істеричного викрику, я заплакала. Він стояв поряд і тримав мене під руки. Ноги підкосились, у зоні грудей стисло м'язи й тупий біль пронизував до крику. Я вириваючись з рук Тимура, бігла на вихід. Він схопив мене й притис до себе, повторюючи щось під носа. Я не хотіла його чути, продовжувала вириватися.

- Годі!- крикнув він і відпустив мене. Я від власного відштовху впала на землю.

Тимур дивився на мене лютими, чорними й переляканими очима. Таким я його ніколи не бачила. Руки тремтіли, а піт стікав лобом. Видихнувши, він присів коло мене й продовжив.

- Крім тебе це ніхто не зробить. Ти повинна впізнати тіло.

Звичайно він мав рацію. Крім мене в Ігоря лишився тільки Генка.

- Мені потрібен час, - піднялась і вибігла з шатра. На вулиці, я тильною стороною долонь витирали сльози, які не припинялись. Наді мною виднілась гора, літали птахи. А всередині метали грози й гоготів грім. Я впала на коліна й нарешті заревіла вголос. Крик змішувався з лементом. Ні! Ні! З інших шатрів вийшли люди, скоса позирали. Мені було байдуже. Тимур стояв позаду, а потім впав біля мене й тримаючи за плечі благав.

- Соню, заспокойся! Це ж може бути не він, чуєш! Чуєш!- горлав.

Моя істерика тривала ще кілька хвилин. Тимур заспокоював мене на очах у купи чолов'яг. Ті співчутливо дивились на нас та перешіптувались.

Врешті решт заспокоївшись, ми повернулись у шатер та Богдан накрапуючи мені валер'яну, розповідав Тимурові про знахідку. Бридко і страшно було слухати це. Мене почало нудили. Рідина підходила до горла й комом стояла. Всередині нило, шлунок звело й стискало в тугий вузол.

Випивши заспокійливе, гіркота в роті лишилась. Мене попустило. Я швидко вдихала й видихала повітря, спазм зник. Лишився тільки страх. Я позирала на ті тіла, що бездиханно лежали під простинями й зойкнувши, стала ікати.

Моєї руки торкнулась тепла долоня Тимура. Він мовчав, та його очі говорили за нього. Він боявся, і від цього обличчя блідло. Вени на лобі проявились і напруга в тілі було очевидною.

- Соню, ти повинна!- переконував.

- Так!- вимовила пошепки, наче вони можуть почути мене.

Підвівшись, я повільними кроками наближалась до ліжок. Лиш в кроці, зупинилась і стисла кулаки. Взявши всю волю та сміливість, я видихнула й швидко підійшла. Тремтячою рукою взяла за край простині й повільно відтягла її з обличчя трупа.

Темне волосся припорошене пилюкою, сіре, бліде обличчя з всохшимися щоками. Ясно виднілись кістки щелепи. Чоловікові приблизно років сорок. Точніше б сказала, якби бачила його живим і з розплющеними очима.

Швидко прикривши простинею обличчя, я повернулась і видихнула. Надія в серці зросла.

Я ступила кілька кроків до іншого ліжка. Сміливості та впевненості побільшало. Тож тепер я швидко відтягла край простирадла.

Рука затремтіла, а з очей покотилась сльоза. Я випустила край простині й він впав на обличчя чоловіку.

Не витримавши напруги, я повернулась і прикрила руками обличчя. Я не могла повірити своїм очам.

Тимур підійшов до мене й обійняв, втішаючи. Богдан прикрив тіло повністю й кивнув, щоб ми вийшли. Через мить ми стояли на вулиці. Я мовчки вдихала свіже, гірське повітря й дивилась вдалечінь. Тимур терся поряд і не наважувався запитати. Повільно провівши по плечу, привернув мою увагу до себе.

- Соню, то що?

- Це не він,- усміхнулась краєм губ  й  обійняла Тимура.