Розділ 55. Тимур

Тимур

"Кохання – найсильніша з усіх пристрастей, тому що воно одночасно опановує головою, серцем і тілом."

 Вольтер

"Любов шляхетна тільки тоді, коли вона сором’язлива."

 Василь Сухомлинський

Я  потрапив до вагона перед відправленням. Встиг застрибнути, коли двері зачинялись. Просуваючись вузьким проходом, створював зайвим шум. То коліщатком терся об металеву стінку, що створювало писк  від взаємодії металу з пластиком. То врізався всім тілом у боковий тримач. До мене вийшла провідниця з крайнього купе. Попросила показати білет, та його в мене не було. Добре, що гроші вирішують майже всі проблеми.

Жінка не лише допомогла, а й знайшла вільне місце.. Я відсунув дверцята й, просуваючи валізу вперед, пройшов у купе. 

На мене дивились блакитні, метушливі вогники Соні. Вона сиділа на спальному місці й округливши очі, роздивлялась довкола.

- Дівчино, Ви парасольку забули?- усміхаючись, я зачинив дверцята й присів навпроти. 

Соня важко ковтнула й, зробивши повільний вдих, підняла очі догори.

- Якого чорта, Тимуре?

- Гадала, що здихаєшся мене? А дзуськи!

Ще хвилину вона мовчала й зле обличчя змінилось засмученим. З очей побігли тоненькі струмки сліз. Вона підірвалась й впала в мої обійми. 

- Я ж говорив, що ти можеш на мене розраховувати,- заспокоював її. 

Соня як маленьке кошеня згорнулась клубочком на своєму місці й слухала мої розповіді.   Мені й самому здавалось смішним все, що я говорив. Присівши біля її ліжка на підлогу, я чистив яблуко й подавав їй шматки. Я знаю, що це дівча голодне з самого ранку. Та нічого крім яблук у мене не було. На вокзалі бабуся втюхала за двадцятку. Я взяв їх щоб старенька відстала, а он як вийшло - згодились. Соня жувала й крадькома всміхалась від моїх слів.

Я радий, що зміг заспокоїти. Тепер вона виглядала краще. Рум'янець на лиці й спокійні очі, хоч все одно заплакані. 

Втомившись, Соня задрімала. Я піднявся й накрив її ковдрою. Обережно прочинив двері й вийшов у коридор.  Перевіривши свій телефон знайшов смс від Інни. Дивно! Я не чув, зовсім не до цього зараз. 

Її повідомлення не мало ніякого значення. Я й не зрозумів, що вона хотіла сказати цим "Так!". 

Набрав Богдана, щоб дізнатись новини. Та друг не відповів. Я вже збирався заходити, коли мені подзвонив Геннадій, мій новий фінансовий директор. Я повинен був узгодити виплату штрафу партнеру за невиконання умов. Згадавши це, я вилаявся та прийняв виклик.

- Так.  Що  в тебе?

- Тимуре Юрійовичу, що робити з пеньою?

- Генко, мені зараз не до цього. Найближчим часом мене не буде в місті. Я допомагаю Соні. 

- Соні?- здивований голос - Ти ж наче про Інну розповідав?

- Соня це колишня. У неї наречений зник  в горах. Зараз їдемо в Яремче шукати Ігоря.

- Чекай, - після короткої паузи.- Ігоря Стасенко?

- Та наче, а що?

- Ігор мій друг. Надішли мені адресу, я виїжджаю.

- Добре, - та у відповідь лиш короткі гудки.

Я спочатку здивувався та зрадів. Нас тепер більше, пошуки просуватимуться швидше. Тільки Інни не вистачає. Я поглянув на годинник. Майже десята вечора. Запізно для дзвінків, та й турбувати її не хочу.

Я відкрив дверцята, а вони сахнулись й швидко з грюкотом зачинились за мною. Соня прокинулась й підійнялась.

- Тимуре, ти де був?

- Спи, - я присів поряд і погладив її рукою по голові. Вона прилягла й стулила очі.- Я по роботі дзвонив. Нічого особливого. Крім того, що Генка теж приїде - останнє я промовив пошепки. Та Соня добре почула й, вивільнившись з моєї руки, піднялась й присіла.

- Що за Генка?- протираючи сонні очі.

- Наскільки я зрозумів, друг Ігоря.

- Чекай, а ти звідки його знаєш?

- Я взяв його на роботу кілька місяців тому -  присів поряд, - Та як з'ясувалось світ затісний для всіх нас. Він пообіцяв приїхати й допомогти.