Розділ 54. Соня

Соня

"Той, хто кохає по-справжньому хоч одну людину, кохає весь світ. "Фромм

"Кохання – єдина пристрасть, що не визнає ні минулого, ні майбутнього." 

Оноре де Бальзак

Я зайшла в перший автобус, що їхав у напрямку вокзалу. Найважливішим зараз було встигнути на потяг. За пів години до відправлення треба забрати заброньований квиток. 

Мої думки були сплутані як клубок ниток.  Перед очима спливали картини, у які не хотілось вірити. Уявлення, що десь під завалами може бути тіло Ігоря, було жахливим. Я покліпала очима й відігнала від себе цю думку. 

На вулиці все ще мрячив дощ. Я концентрувалась на людях довкола, хоч кожна хвилина тьохкала у ритм удару серця. 

Я пригадала той момент, коли ми познайомились. Ігор здавався мені дивовижним, далеким та недосяжним. Хіба я могла тоді повірити в те, що він зможе покохати мене. Я не скаржусь на свою долю, та ніколи не вважала себе красунею. Так сталося  і з Тимуром. Я завжди випрошувала у нього схвалення у всьому. Цим я відрізняюсь від Інни. Подруга гарна й самовпевнена, знає собі ціну. А я бігала за Тимуром, випрошуючи уваги. Ось тепер я розумію, чому він мені зраджував. Зі мною нудно. 

З Ігорем все інакше. Поряд я почуваю себе принцесою. Він дивиться на мене закоханими очима, його пожираючий погляд пробуджує усередині вогонь. А доторки змушують мурахи бігати тілом. 

Від згадки починаю плакати. Сльоза швидко стікає щокою. Я тильною стороною долоні миттєво витираю її, та лишаюсь непоміченою, як мені здалось. Хоч довкола переповнений транспорт. 

Мене хвилює лиш порожнеча, що прокрадається до моєї душі з кожною хвилиною очікування. А що як я більше не зможу торкнутися до нього. Не зможу побачити його сяючих очей, ніжної усмішки. 

Сльози продовжують видавати навколишнім мій стан. Я схлипую й витираю їх з лиця.  

Нестерпно чекати. Я телефоную сестрі, щоб попередити про свій від'їзд.  Розповіла їй все, й залилась сльозами. Пасажири скоса позирають на істеричну дівчину. Принаймні, виглядала я так. Заплакана й нервова. 

- Надю, тільки не хвилюйся. Я маю поїхати в Яремче.- переконую

- Я розумію, Соню. Ти головне тримайся. Не накручуй себе.

Сестра заспокоїла мене й тягар став меншим.  На вокзалі я взяла квиток й пішла на перон. Хочу швидше дістатись пункту призначення. З'ясувати все й потім думати, що робити далі. 

Потяг прибув вчасно.  Я взяла валізу й піднялась до вагона. У тамбурі  смерділо табачним димом. Не виношу сигаретний дим. Скривившись, я прикрила обличчя й пройшла коридором. Провідниця саме йшла мені на зустріч, перевірила квиток і вказала розташування місця. Я подякувала й поволочила тяжку валізу за собою. Ох і набрала ж речей. Пізня осінь, тож не передбачити які речі знадобляться. Пакувала валізу швидко й метушливо, не факт що взяла лише необхідне. Відкривши дверцята,  я пройшла у двомісне  купе. 

Супутників не було і я вже вирішила що мені пощастить побути на самоті. Хоч напевне краще мати сусіда. Не так часто думатиму про проблему. 

Я розмістилась на одному зі спальних місць. Написала кілька повідомлень, нарешті вгамувавши свою злість. Відправила босу повідомлення про проблеми. Сподіваюсь, що він не дуже лютуватиме. Наді повідомила що вже у потязі. Інну не стала турбувати. Я не в змозі пояснити їй що зараз відбувається. Тому просто відклала телефон подалі. 

Потяг відправився й стук коліс коліями пришвидшив биття серця. Дверцята шарпнулися й відсунулись в сторону, до купе завалився чоловік з валізою та зеленою паросолею. Я застигла з округлими очима. Кинувши погляд на свій багаж, я збагнула.