Інна
"Той, хто кохає по-справжньому хоч одну людину, кохає весь світ."
Фромм
Я так і не дочекалась сповіщення від Тимура. У мене сотні питань і тиша у відповідь. Чи варто надзвонювати й закидати повідомленнями. Він би відповів при необхідності. Отже, такої немає. Я вже не знаю, що думати. Та відкинула суперечливі думки й повернулась до справ.
Вирішила не поспішати. Хай все йде своїм плином. Долі видніше коли і як вчинити зі мною розправу.
Ми зі Свєтою навели лад й приготували їжу. Розмістились з комфортом. Вона ділилась зі мною своїми спогадами про дитинство. Передивлялись фото.
Тато. Який же він був красивий. Я досі пам'ятаю його зачесане наверх темне волосся, густі брови дугами, світло блакитні очі, великі губи з тріщинами. Найбільше його руки й голос. Коли татко вкладав мене спати, то погладжував моє волосся, щоки, наспівуючи колискові. Підіймав мене вище хмар і ми літали. Літали у мріях. "Все можливо!"- переконував він мене. Я, наївна, вірила.
Наша розмова тривала б всю ніч. Мала бубоніла, позіхаючи. Тому я відправила її спати. Вмостившись у вітальні на дивані у памороці, видихнула з полегшенням. Важкі дні минули. А далі ще важчі.
Я оглянула квартиру. Старенька двокімнатна з непримітним ремонтом. Вигідно буде здавати її туристам та відпочивальникам. А коли Світлана захоче, то повернеться сюди - у дім своїх батьків.
Житимемо в столиці. Тим паче у мене лишилось материне житло. Я здавала її, бо жити там не могла. Знаходитись у місці, де над тобою знущались - дикість. Навіть ремонт у сучасному стилі не допоміг. Спогади повертаються тільки но я переступаю поріг квартири.
Так що жити нам буде де, за це не переймаюсь. Робота є. І я попередила боса про свою незаплановану відпустку. Лишилось розібратись з опікунством і прилаштувати малу до школи. Їй же треба вчитися.
Наступного дня планувала звернутися до адвоката й прояснити ситуацію. Я гадала, що ніякої загрози немає. Та на жаль, мене переконати в протилежному.
- Зрозумійте, якби дівчинка відразу ж потрапила до інтернату, проблем не виникло. А Світлана переховувалась, це означає, що вестиметься слідство по встановленню причин приховання стану дитини. Приєднають всі соціальні служби, що займались дитиною. А вам, Інно потрібно довести, що Ви маєте на неї права та що не причетні до її переховування.
- Як? Як я можу це довести?- якщо про спорідненість я зможу довести тестом ДНК, то як мені переконати всіх, що переховувалась сестра через власний страх.
- Вам потрібні свідки.
- Свідки?- перепитала.
- Так. Вони повинні виступити на судді й запевнити прокурора в невинуватості. Та це лише початок. Вам необхідно підготувати всі папери, ось перелік. Тільки маючи всі довідки на руках, Вашу заяву на опікунство візьмуть на розгляд.
Я розчарована. Перелік довідок просто приголомшив. Довідка з психіатричної лікарні, наркодиспансеру, медичний огляд, з поліції, з ЖЕКу, з роботи. Витяг з протоколу про власність, заробіток, доходи та сплату податків. Кому все це потрібно? Вони точно знущаються наді мною.
Щодо свідків. То він лише один, і це Тимур. Я набрала його дорогою додому. Та слухавку він не підняв. І як це розуміти?
Коли він потрібен, його немає. Я сподівалась, що скоро Тимур з'явиться. Вийде на зв'язок і зможе владнати проблему.
За власними справами я не помічала відліку часу. Він минав, а телефон мовчав. Я вирішила набрати Соню. Раптом вона в курсі про зникнення Тимура.
Та все марно. З проблемами я вирішила розбиратись самостійно. Адвокат наступного ж дня повідомив, що поки не відбудеться суд, заяву не приймуть. А слідство вестимуть близько місяця.
Тільки но я поговорила з адвокатом, у двері постукати. Я відчинила і зустрілась поглядом з чоловіком у формі. Поліціант мовчки, кивнувши головою, пройшов усередину. За ним слідом увійшла жіночка років сорока, гладка та бридка. Її обличчя було покрите бородавками, а сиве волосся, закручене у гульку, додавало віку.
- Доброго дня. Ми з соціальної служби. Світлана Матвієнко тут проживає - зачитала жінка.
- Так. Все вірно.
- Добре - закрила теку й роздивилась довкола.- Ми за нею.
- Чекайте! Як це за нею?
- Отак. Дівчинка поживе в інтернаті.
- Але ж навіщо? У неї є сестра. Я можу наглянути.
- Не варто. Та й невідомо ще сестра чи шахрайка - подивилась на мене з-під окулярів.
Я не могла нічого вдіяти проти закону. На щастя, жінка дозволила мені поговорити зі Свєтою. І я переконала її що задля нашого щастя так буде правильніше.
Без істерики не обійшлось. Складний вік, як не крути. Вона зачинилась у ванній та відмовлялась виходити.
- Я поговорю з нею - мовила жінка й пішла до дверей.- Світлано, ти повинна вийти й поговорити з нами. Чи ти хочеш проблем своїй сестрі?- промовляючи слово "сестра", вона пронизливо подивилась на мене.
Замок клацнув і Світлана з'явилась на порозі. З недовірою подивилась на жінку, а тоді кинулась в мої обійми.
Ми разом зібрали необхідні речі.
- Люба, не хвилюйся. Будемо зідзвонюватися. Тільки но я владнаю всі проблеми - заберу тебе. - заспокоювала малу.
Вона довго обіймала мене, поки її силою не потягли до авто. Мене теж випхали з квартири, добре хоч речі встигла забрати. Довелось шукати житло поблизу.
Та я не збираюсь здаватись. За сестру я боротимусь.
Я стояла біля під'їзду з сумкою в руках і не розуміла, що робити далі. Сама у чужому місті. Куди йти, що робити. У дворику на лавці сиділи бабулі, які перешіптувались, позираючи на мене. Я скривилась від їх погляду і вже сунула геть.
- Гей, дівчино,- крикнула одна з них.- А підійди но?
Я неспішно підійшла і зупинилась у кількох кроках. Вони допитливо роздивились мене. Одна з них навіть двоє окулярів натягнула, щоб просканувати.