Розділ 47. Інна

Інна

Осінь  починає вступати у свої права, і зафарбовує листя дерев у яскраво жовті та помаранчеві кольори. Вітер змішується з прохолодою повітря й огортає тіло мурашками. Повертаючись через парк додому, я роздивляюсь по сторонах. І все начебто добре, тільки тяжкість налягає на серце незворотністю. Увагу привертає солодка молода парочка, що влаштували собі осінню фотосесію. Як це мило! Та милість такої картинки змушує тьохкати серце. Тягучий біль пронизує ліву частину тіла з голови до п'ят.  Чи шкодую я? Шкодую. Часом запитую, чому я? Навіщо? За що? Відповіді я навряд чи почую. Та й від кого. 

З останньої зустрічі з Тимуром минуло пів місяця, а з Сонею трішки більше. Зовсім не з'являється, і  я сприймаю це як закінчення. Кінець довіри та дружби. Самотність нагортається клубком депресії та агонії.

Спортзал покинула, щоб не мати можливості перетинатися там з Тимуром. Він заполонив всі мої думки, мої сни. Ті його слова про другий шанс, сумні та ніжні очі. Теплі руки, обійми, поцілунки та ночі проведені разом повертаються до мене з підсвідомості. Це знаєте як називається? Мазохізм. Коли ти всім серцем прагнеш бути щасливою і водночас відвертаєшся від людини, яка може дати тобі все бажане. Чи довго я ще протягну так, не знаю.

Минувши парк, я заходжу до магазину за продуктами. блукаючи між рядами, шукаю те, що задовольнить мої потреби. От тільки що може задовольнити порожнечу і біль. Моє тіло прагне тепла і приязні. Посмішки, яка зігріє у холодну зиму. А поряд лиш безликі істоти.  

Серед пляшок шукаю "Фіореллі" - улюблене вино з яскравою ноткою білого винограду, солодке і п'янке. Обожнюю його куштувати з рибою. Саме в момент вичитування складу вина іншої марки, ззаду хтось штурхає мене у спину і накидається тяжко на мене. Напад супроводжується протяжним криком на вухо.

- При-в-віт!

Я озираюсь і в широчезній посмішці зустрічаю Соню. Вона спокійно обіймає мене і, як колись просто бубонить щось про те, як рада мене бачити.  Я відчуваю ступор і втупившись дивлюсь на неї. Її жести, міміка. Відчуття начебто нічого не сталося і страшний сон минув. Вона пропонує піти на каву. Я відставляю пляшку і крокую за нею як під гіпнозом.

Нарешті! Я так довго чекала цієї митті. Врешті решт, колись вона повинна була мене вибачити. Я щаслива. Ми йдемо у кав'ярню, яку нещодавно відкрили.  Я забігала сюди за кавою й інтер'єр мені сподобався. Ми присіли за столик біля вікна. Я спочатку не звернула уваги що зал чомусь був майже порожнім. Лиш кілька людей і ті у віддаленому залі.

Соня бубоніла про все на світі.  А потім зайшла мова про бізнес і їх ідею з Ігорем про тури Україною. Знаючи, яка азартна моя подруга, я впевнена у них все вийде. А тоді вона відійшла на хвилинку, зателефонувати.

Нарешті я мала змогу прийти до тями. Складно сприймати все спокійно.

За вікном темніло. Пориви вітру зривали листя з клена  на протилежному боці вулиці.  Авто ганяли дорогою туди сюди, зупиняючись на мить, щоб пропустити метушливих пішоходів. Здається, я чую звуки так близько, що мурахи пробіглись по моїй шкірі, а тоді мелодія змінилась на чутливу. Я почула чарівну та ніжну музику. Повернувшись, я побачила скрипаля, що грав біля нашого столика.

Я здивувалась і повернувшись, завмерла від шоку. На мене дивився Тимур з трояндами у руках та простягнутою до мене каблучкою. Ще мить скрипач грав ніжну мелодію кохання, а тоді слово взяв Тимур. Він говорив мені про свої почуття, про те, що йому відомо про моє життя більше ніж я думаю. І найважливіше, що він хоче одружитися зі мною, створити сім'ю. Я навіть не думала плакати, та сльоза зрадливо покотилась з очей. Як можна відштовхнути того, кого кохаєш. Та я досі не впевнена, що зможу прийняти його. Я мовчала і Тимур миготливо поглядав зі сторони в сторону, терпляче витримуючи паузу.

- Я хочу тобі ще дещо сказати,- обірвав мовчання першим.

- Що саме?

- Я знайшов твого батька.

- Кого?- перепитала.

- Батька. Та у мене є погана звістка. Його вже три роки як немає серед живих. Але у тебе є сестра.

- Що?- округлила очі.

- Так, Інно, це правда. Можеш у Соні запитати.

У цей момент я помітила Соню, що стояла за столиком збоку й увесь цей час ховалась. Вона мовчки покивала головою. І я не стрималась, закрила обличчя руками.

- Як таке можливо?! - мовила пошепки.

- Можливо!-  голос луна звіддаля залу. Розплющивши очі, я помітила перед собою дівчинку з золотистим волоссям та блакитними очима. Середнього зросту, худорляву. Вона була одягнена у сині джинси та блакитний пуловер, що робив її очі бездонними як море.  Я повільно підвелась і підійшла до неї ближче.

- Я твоя сестра, - прозвучало як вирок з маленьких рожевих вуст дівчинки.

-  Але як, - розгублено роздивлялась її з ніг до голови. Схожість не приховати нічим.

- Очевидно твоя матуся не розповіла тобі про мене. А я про тебе знала. Татко нічого не приховував. Він мріяв, щоб ми зустрілись.

- Татко?-  я присіла на стільчик і вона опустилась навпроти.

- Так, у нього була інша сім'я, і я знала,  що у мене є сестра. Тільки ніколи її не бачила.

Я не могла повірити своїм очам, вухам. Та це була правда. Я підхопилась на ноги й стисла в міцних обіймах людину, яка була мені найдорожчою за всіх. Я вважала що одна на всій Землі. Та як з'ясувалося у мене не тільки сестра, а ще й подруга і коханий, які здатні допомогти без прохання.

Обійми могли б тривати вічність. Та скреготіння позаду, хмикання натякало на відповідь, яку я повинна промовити. Я, продовжуючи обіймати сестру, випросталась і подивилась на Тимура. Він гордо та вдоволено дивився на мене.  Соня усміхаючись, раділа за мене. Це не потрібно було розшифровувати. 

- Тимуре, ти не образишся, якщо я побуду з сестрою. Я відповім тобі пізніше.

Він нічого не відповів. Лише покивав головою. Попрощавшись з Сонею, я під руку з сестрою помчала наздоганяти втрачений час. Нам стільки всього потрібно обговорити. Цілої вічності буде замало.