Розділ 38. Самотність

Інна

Я прокинулася від шуму в коридорі. Піднялася і руками потерла очі. Відкривши їх, злякалася. Навпроти було порожньо. Тимур зник. Його речей теж не було.  Я виглянула у прохід, де зустріла провідницю, яка стукаючи у всі двері кричала, що скоро приїзд.

Я повернулася в купе. Можливо, він вже в тамбурі чекає. Та яка різниця?! Пригадавши все, що сталося вчора з жахом закрила обличчя руками. Як же тепер бути?! Софія не захоче й говорити зі мною. А мені так багато треба їй розповісти. Витерши свої сльози, взялася збиратися. Перевіривши, що нічого не забула, переступила поріг купе  і вийшла в тамбур. Нікого. Все ще турбувало питання зникнення Тимура. Так раптово. Повертаючись вночі до свого купе, я й не звернула увагу чи був він там. А що як він відразу зник. Вирішив змінити своє місце. Ну й нехай!

Потяг зупинився і я  вискочила щодуху, та помчала на маршрутку. Її довго не було, тому я замовила таксі. І як мара, ми стояли в пробці довго, години дві.  А я ж так хотіла приїхати першою, щоб зустріти Соню і поговорити. Стомлена, засмучена і голодна я піднялася на сьомий поверх нашого будинку, відкрила двері ключами й опинилася у просторому передпокої. Спіткнувшись об коробки й валізи, побачила записку: «Речі заберу згодом».

Отже, Соня вже була і втекла, щоб мене не бачити. Я пройшла до порожньої вітальні, та запах парфумів все ще танув у повітрі. Я сумуватиму за нею, шалено. Тепер звикатиму жити сама. Як це важко б не було на роботу в понеділок, і часу підняти голову не буде. Тільки Соня відволікала та тягла хоч кудись після роботи. А зараз, що робити зараз.