Розділ 37. Час прощатися

Соня

 Я прокинулася від шуму в коридорі. Провідниця стукала у всі двері, попереджаючи про прибуття. Я підняла голову, і відчула різкий біль у спині. Ще не звикла спати на такому ліжку. Піднялася, і потягуючись, поглядала у вікно. Ми наближалися до столиці. І, судячи по крику провідниці, через пів години будемо на місці. Я подивилася на Ігоря, який ще солодко спав. Підійшла і поцілувала його в щічку. Він поворухнувся і спитав:

- Вже час?- повернувся на бік.

- Так. Підіймайся. Треба збиратися.- промовила тихо.

- Добре. – потягнувся і підвівся з ліжка.

Поки Ігор намагався прокинутися, я знайшла  чисті речі з валізи. І стала одягатися.

- Ти так сидітимеш?- сміючись з його сонного вигляду. Такий смішний і ніжний, як дитина.

- Ні, - вхопив мене за талію та потягнув у свої обійми. Ми впали на ліжко і почали цілуватися. І якби не крик провідниці, ми б не зупинялися.

- Ну все, годі, - відповіла, вирвавшись з його обіймів, - збираймось.

Ігор посміхаючись, збирався, кидаючи на мене свої ніжні погляди. Через пів години ми вже були на місці, як і обіцяли. Вийшовши на перон, ми взялися за руки й попрямували до виходу.   На центральному виході нас чекала розлука. Ми стояли тримаючись за руки, і посміхалися. Та думка, що доведеться зараз розійтися змушувала сумувати.

- Ігорю,- почулося позаду. Він озирнувся.

- Генко,- обійняв хлопця, який підбіг до нас. Здається  він старший  за Ігоря та симпатичний. Та на безіменному пальці правої руки красувалася каблучка. – Дуже радий тебе бачити, - додав Ігор, а потім перевів погляд на мене. - Знайомся, це Софія, моя дівчина.

- Дуже приємно.- відповіла я. Неочікувано було почути таке від Ігоря, та приємно.

- Взаємно.- відповів Гена і потис мені руку. - Ну ходімо?- запитав хлопець.

- Так, Соню, давай ми тебе підвеземо?- запропонував коханий.

- Ні, Ігорю, дякую. Я на чотириста шістнадцятому доїду з комфортом. Не турбуйся,- запевнила його.

- Ти впевнена?- перепитав.- Можливо, викликати таксі?- турбується.

- Не треба. Я скучила за містом. Хочу насолодитися моментом.

- Добре.- погодився. І поцілувавши на прощання, пішов з Геною.

Я дивилася вслід і вірила, ця зустріч не може бути останньою. Він обов’язково до мене повернеться. Всміхнувшись, я натягнула сонцезахисні окуляри, і пішла на зупинку, з валізою позаду. В маршрутне таксі я зайшла без проблем. Мені навіть місцем поступилися, чим я була вдячна. Дорогою зателефонувала сестрі й попередила, що повернулася і приїду до неї. До кого ж мені ще податися?!  Жити далі в одній квартирі з Інною я не буду. З’їду, тільки но знайду собі нову. Через три дні на роботу, понеділок вихідний через свято, тому треба взяти речі з собою та підготуватися, налаштуватися на роботу. Шеф у мене строгий щодо дрес-коду. А в майці й шортах, на роботу не підеш. Поки їхала шукала квартиру через сайт нерухомості. Зберегла у вибране кілька варіантів, які розгляну згодом. У квартирі було душно і пильно. Нас не було тиждень. Цікаво, невже я першою дісталася?! Чому я не бачила Інну на пероні?! Збираючи речі, пригадувала скільки моментів довелося пережити тут за два роки спільного життя. Шкода покидати це місце. І за парком я сумуватиму. Та все ж, так буде краще. Підберу щось собі, можливо, навіть краще. А поки поживу у сестри за  містом. Добиратися до роботи довше, та буде час на роздуми. Мене це тішило. Буду їздити електричкою, так зручніше. Склавши всі свої речі в коробки та, зібравши валізу з найнеобхіднішим, я лишила записку, і вийшла з квартири. Намагалася, швидко зникнути, щоб уникнути зустрічі з Інною. Мені пощастило, я зайшла до ліфта і дорогою до зупинки не зустріла зрадницю.