Тимур
- Що? Іде з нами?- звучало в моїй голові.
А, біс з ними. Вже дістали. Чого я тільки сюди припхався. Дурень. Дав можливість себе надурити. А Інна цього й хотіла, це така помста. Принизили мене, і раді. Невже це все сплановано. Не здивуюся, якщо так і я. Хоч Соня на таке не здатна. Безхребетна істота.
Мене нудило від перебування поряд. Намагався не дивитися на них. Та цей блазень, як навмисне, крутився перед носом. І о щастя, у потязі нам повідомили, що маємо два купе на чотирьох. А квитки ж брали зовсім різні. Що за диво?
- Це все я. – пролунало позаду.
Хто ж сумнівався. Цей Ігор випендрюється перед Сонею. Тепер терпітиму Інну всю дорогу. Яке щастя. Не маю сил просити інше місце. Бажання лише втупитися в телефон і швидше дістатися столиці. А там вже пофіг. На все. Покінчу з цими дівчатами, які мені мозок проїли й почну нове життя. Тільки ця думка і стримувала мене від розбірок і скандалу.
У купе я не звертав уваги на Інну. І вона не наполягала. Ти бач, яка цяця. Тепер Тимур нікому не потрібен. То ганялись за мною, як навіжені. А коли на горизонті з'явився інший вони розтанули. Ну що ж, скандалу все ж бути. Я присів на своє ліжко, і втупився очима і спокійний стан Інни. Саме це мене і дратувало.
- Ти така спокійна? - мовив я.
Вона повільно перевела на мене свій погляд. Відклала книгу, яку читала і вмостившись до стінки, відповіла:
- А що?
- Тобто, Соня тобі вже все пояснила? Чи ти й не шукала її. Зникнення привід для мого приїзду?
- Ні. Вона мені нічого не розповіла ще. Та я відчуваю, що там щось сталося. Це ж очевидно.
- Очевидно. Ви робите з мене дурня, ось це мені очевидно. Ти як хочеш, а я поговорю з нею. - піднявся і вийшов з купе.
Їхнє знаходилося поряд. І як би я не хотів псувати їхню ідилію, довелося постукати.
- Хто?- голос за дверима був спокійним.
- Це я, - відповів, навіть не думаючи називати ім'я. Соня не могла так швидко забути мій голос.
Дверцята відчинилися і Соня вийшла до мене у прохід.
- Чого тобі?- огризнулась.
- Ну пояснень якихось.
- Що саме ти хочеш почути?
- Ти нормальна? Кинула мене телефоном, потім зникла, а зараз вважаєш, що все скінчено. Ти хоч розкажи через що мене кинула?
- Пф, - розсміялася.- А ти не знаєш?
- Ні,- спокійно відповідаю. Інна ж мене запевнила що нічого не говорила, тому панікувати немає сенсу.
- Ти мені зраджував.
- Ти впевнена?- перепитую.
- Це не важливо. Головне те, що я ніколи тебе не кохала. Просто трималась за тебе. Мабуть, звичка.
- А, то це так тепер називається?
- Так. Тимуре, давай просто закінчимо ці суперечки й покладемо кінець нашим стосункам. З останньої розмови нічого не змінилося. Я тебе покинула.
- Ну що ж, ти сама напросилася. - Я розгнівався і як міг ще зробити їй боляче, тільки правдою.- Так, я тобі зраджував. А найцікавіше з ким.
- А мені не цікаво?
- А ти в Інни спитай.
- До чого тут Інна?- дивується.
- Запитай, запитай, - відповідаю і повертаюсь у своє купе.
Якщо на мене їй плювати, то до Інни точно є справи. Вона тепер не дасть їй спокою. Тільки чи знає вона, чого досягне, якщо розпитуватиме її?!