Розділ 30. Скучила

Соня

Я розплющила очі, відчувши аромат кави. Як довго не мала змоги насолодитися смаком та запахом вранішньої кави. Коли позбавлений чогось хоч на мінімальний час, то вже розумієш наскільки це любиш. Потягнулася  в ліжку і провівши рукою по шовковому простирадлі, прозріла. «Це правда?». Я піднялась і роздивилась все в кімнаті. Це була простора спальня в ніжно-персикових тонах, з відкритим балконом і цікавими картинами на стінах. Я підійшла до вікна. Краєвид заворожує своєю красою. Берег моря і безмежне небо. Суцільна романтика. Позаду почулися тихі кроки Ігоря, який підійшовши впритул, губами торкнувся мого оголеного плеча. Я повернулася й обійняла його.

- Доброго ранку, кохана - прошепотів мені на вушко.

- Доброго.- його щетина не завдавала мені клопоту. Навіть подобалося торкатися його щоки. Таким він здавався ще мужнішим і брутальнішим.

- Каву будеш?- подав мені філіжанку.

- Звичайно. Я тому і прокинулася.- тепло від посуду розтеклося з рук до п'ят. І ми разом снідали на балконі.

Зарано для зборів. Потяг об одинадцятій. Ще години три на прощання. Я перевела погляд на Ігоря, який на перший погляд безтурботно, спокійно попивав каву поряд. Жодної зайвої зморшки чи збентеження. Невже йому все одно? Я розуміла, що цей момент колись настане. Настав. Час прощання і коли ми ще зможемо побачитися.

- Ігорю,- відірвала його від мирного снідання. Він поставив філіжанку на столик, і поглянув на мене.- Ми ще зустрінемося?- прозвучало з надією.

- А хто сказав, що ми розлучимося.- потягнувся до мене і чмокнув у щічку. Піднявся і зайшов до кімнати.

Зніяковівши, я допивала каву на самоті.  Увагу привернув звук мобільника.  Я підвелася і зайшла до спальні. Ігор вже збирав речі, обережно наповнюючи валізу. Я окинула поглядом його і відповіла на дзвінок.

- Соню, ти де?- стурбовано звучав голос подруги.

- Привіт, Інно. Я в Ігоря.

- У кого?- продовжувала подруга.

- Ти що хотіла?- перевела тему.

- Що хотіла?- здивувалась і підвищила голос.- Соню, у нас потяг через кілька годин. Повертайся в номер.

- Добре, скоро буду.- поклала слухавку.

Інна іноді нестерпна. Поводить себе наче моя мама. Я розумію, що у неї нікого крім мене немає, та повинен же бути особистий простір.  Я в ступорі спостерігала за Ігорем, який продовжував складати валізу, слухаючи музику.

- Ігорю, я вже піду. Треба теж зібратися.- підійшла до нього ближче.- Хотіла б ще побути з тобою. Та мабуть, не вийде.- засмучено.

- Нічого. Біжи. Подруга просто хвилюється. Ось, до речі, моя візитівка, щоб ми не загубилися.- простягнув мені картку.

- Добре.- я погодилася. Хоч насправді, мріяла, щоб він не відпускав.

Переодягнулася і забравши речі, попрямувала до свого номер. Підійшла і, видихнувши, постукала. Я не бачила Інну шість днів. І за цей час, здавалося, подорослішала років на п’ять, так точно.  

Двері відчинилися, і на порозі я зустріла два знайомі та занепокоєні вогники.  Інна мовчки пропустила мене в кімнату.

- Тільки не кричи!- мовила, проходячи до кімнати. Кинула сумку й озирнулася до Інни, щоб почути її відповідь.

Вона виглядала зовсім чужою, руки склала на грудях і сумно дивилась на мене.

- Навіть не  думала.- відповіла, і повернулася до свого ліжка, продовжуючи складати речі.

- Інно, вибач.- я підійшла ближче й обійняла подругу.

- Соню, ти що дурна? Я рада, що ти повернулась. - міцно стисла мене в обіймах.

Збиралися ми швидко. Хоч Інна вдавала, що нічого не сталось, я почувалась винною. Та ненавмисно ж. Гадала, подруга мене зрозуміє. Зібравшись, ми присіли на ліжко, перед виходом.

У двері постукали й ми одночасно підвелися. Це викликаю усмішку.

- Я відкрию. - сказала подруга. І пішла до дверей.

- Ну що готова?- почула за дверима знайомий голос. Повільно підійшла до Інни і зустрілася поглядом з Тимуром.

- О, які люди?- прозвучало з його напіввідкритих вуст.

- Привіт.- спокійно мовила.

- З’явилася!- зухвало відповів з докором, наче мав на це право. Це мене обурило.

- А ти що тут робиш взагалі?- складаю руки перед собою.

- А й справді, Інно, що я тут забув?- повертається, зібравшись йти. 

- Це він про що?- повертаюсь до подруги, яка ховає бігаючі очі.

- Що за крик?- почулося з коридору. Ми визирнули, і поглянули на Ігоря. Він стояв такий стильний, спокусливий з валізою біля номера.

- Ігорю?- вийшла до нього.- Ти що тут робить?- здивувалася.

- Час виходити, тому і прийшов.- пронизав поглядом Тимура, який оцінююче поглядав на нього.

- Ти вирішив мене провести?-  не в змозі логічно мислити.

- Ні.- упевнено і з усмішкою.- Я їду з тобою.- рукою обійняв мене за талію.

- Що?- у мене аж дар мови зник. Можу лише уявити, що відбувалося з Тимуром та Інною.

- Я ж говорив, що нікуди тебе не відпущу,- додав і поцілував мене при всіх.

- Може годі!- почулося позаду невдоволене бубоніння Тимура.- Ми так спізнимося.

Ми звільнили номер і спустилися вниз, де потрібно було віддати ключі. У повітрі панувала напруга. Кожен мав, що сказати та чомусь мовчав. Я з насторогою дивилась на Тимура з Ігорем. Боялась, що можуть побитися. Тимур такий, він може ляпнути щось і спровокувати Ігоря. Та і він не буде мовчати, я вже знаю це. Віддавши ключі, ми сіли в таксі й поїхали на вокзал. Тимур сів біля водія, хизуючись своєю гордістю та неприступністю. Ігор обіймав мене і торкався моєї щоки, чим дратував оточуючих. Інна мовчала і поглядала у вікно. Очевидно, їй не комфортно поряд з моїми хлопцями. А мені просто ніяково. Я ж ніколи не чинила подібного. Ще не розібралася до кінця з Тимуром, а тут заява Ігоря, що він їде зі мною. Неочікувано! Та я щаслива, що не доведеться його втрачати. Я вже все вирішила. З Тимуром покінчено. До колишніх не повертаються. Це ж безглуздо.