Розділ 27. Пошук інформації

Тимур

Оголошення про прибуття застало зненацька. Довелося швидко складати речі й покидати вагон. Опинившись на пероні, я озирався з надією побачити Інну. Бо інакше мені доведеться попітніти, щоб з'ясувати їх місце перебування.

На щастя, цього не довелося робити. Поглянувши в бік вокзалу, я побачив Інну. У коротких шортах, легкій майці, смішному капелюсі та босоніжках на танкетці, що робило її ноги ще більш спокусливими під цим літнім сонцем. Я попрямував до неї. Підійшов, і знявши окуляри, пильніше поглянув на неї. Виглядала вона знервовано та агресивно, попри янгольський вигляд. Очі бігали по сторонах, не бажаючи зустрічатися зі мною поглядом.

- Ну нарешті. - Мовила вона.

- Привіт,-  спокійно відповів.

- Ходімо. У нас купа справ. Я забронювала для тебе номер.- Повернулась і попрямувала вздовж тротуару.

- Безмежно вдячний. - Відповів і поволік валізу вслід довгим ніжкам Інни.

У готелі я  прийняв душ, перевдягнувся і, кинувши нерозібрану валізу, спустився у фоє, де мене чекала Інна. Я ледь стримувався, щоб не поговорити про нас і наші стосунки. Та все ж не час.

- Ну що, ходімо?- спитав я.

- Так. Я фото надрукувала. Треба обійти місцевість. Раптом хтось щось бачив.

- Згода.

Ми, не розмовляючи, опитували людей з вулиці, пів дня на сонці змусили мене пошкодувати про цей приїзд, та вантаж відповідальності мене цькував.

- Ну все,- висипаючи пісок зі свого взуття, втомлений під обіднім сонцем, кричу до Інни.- Я хочу їсти. Перерва.- взувшись, поплентався піском до кафешок на березі. Інна звичайно ж пішла за мною.

У кафе я замовив обід і, вмостившись у зручне крісло, вперше за день відчув комфорт.

- Давай швидше!- підганяла мене Інна.

- Встигнемо!- переконав її.- Ти краще розкажи, що ви тут робити? І через що посварилися?

- Довга історія.- відмовчувалась.

- Так в мене купа часу. Я ж саме для цього приїхав.

- Дуже смішно, - іронічно відповіла.- Не через нас. Їй нічого не відомо.

- Дякую за послугу.- вона прискіпливо, отруйним поглядом пронизала мене, і я вже хотів щоб гостреньке ляпнути та до нас підійшов офіціант і подав закуски. Хлопець поставив тарілки й звернув увагу на фото, яке лежало на столі, хмикнув і вже збирався йти.

- Почекайте! - Зупинила його Інна.- Ви часом не бачили цю дівчину?- спитала його.

- А навіщо вона Вам?- підозріло подивився на мене.

- Це наша подруга, вона зникла кілька днів тому. То ви її бачили?

- Так. Кілька днів тому, вранці. Вони тут снідали.

- Вони?- перепитав я.

- Так. Вона була з молодим чоловіком. Якщо не помиляюся, то говорили щось про яхту  і море. Ви можете у яхт-клубі спитати, тут за рогом.

- Дякую!- відповіла Інна, офіціант пішов. Вона перевела погляд на мене.

- Дуже цікаво. - вирвалося моє невдоволення.  Не те, що здивувався,  був шокований.Такого він Соні ну ніяк не чекав.

- Що?- спитала Інна

- Тобто я приїхав шукати свою дівчину. А вона з якимось мудаком на яхті рвонула кататися. Чудово! - пожалкував про свій приїзд.

- А це заділо твоє самолюбство?- з усмішкою в погляді спитала.

- Та хоч би й так.- різко відповів. Вона вміє вивести мене із рівноваги.

- Заспокойся. Ми не знаємо всієї правди. Пообідаємо і сходимо в клуб. Можливо є якась інформація.

- Я не певен.

- Слухай, не будь ганчіркою. Якщо приїхав то допомагай, а не ний. - Огризнулася і стала їсти.

Я не знав, що відповісти їй. Ступор від її слів, і так завжди. Вона все ж діє на мене, і не дуже добре. Що це за чари такі?  Тому я і обрав Соню, що напружуватися не треба. У неї ніколи претензій не було.

Після обіду ми пішли до яхт-клубу. Інна добре тримається, не беручи до  уваги  мою присутність і зникнення  Соні. Хоча, я можу уявити як їй тяжко. Соня для неї як сестра. Вони дуже близькі й це мене часто бісило. Я ненавидів, коли ми збиралися втрьох. Куди б ми не пішли, скрізь була Інна. Це провокація якась. Як тут тримати себе в руках. Я часто втікав типу по справах, щоб не відчувати себе зайвим з цією парочкою. Соня ще та мамця, турботлива і відповідальна. Весь час крутилася біля Інни, розповідала як їй тяжко і таке інше. От тільки причину цього стану ніколи не озвучувала вголос. Ця загадковість зводила з розуму. Що ж там таке може бути страшне? 

Я замислився, спостерігаючи за нею. Зелені очі бігали зі сторони в сторону, незручно їй поряд зі мною. Втомлений та зморений вигляд. Щоб підбадьорити та підтримати  її, я взяв за руку, чим змусив спинитися. Інна поглянула на мене наляканим поглядом і важко ковтнувши спитала:

- Що?

- Все буде добре.- переконав її.

І далі ми йшли тримаючись за руку. Я не відпускав її, а вона не виривалась. Мені приємно було торкатися шкіри.  Тепло розносилося по тілу, і якась радість всередині переповнювала мене. Ми підійшли до яхт-клубу й Інна звільнила свою долоню з мого полону.

- Доброго дня.- спитала вона чоловіка, який вештався біля яхт.

- Доброго дня.- привітно всміхнувся, додавши. - Чим можу допомогти?

- Чи не бачили ви цю дівчину?- Інна показала фото Соні.

- Бачив.- стурбовано відповів хлопець.- Їх вже давно немає. Ми хвилюємося, яхту брали на три дні. А вже п'ять минуло. І аварійна  радіостанція не відповідає.

- А з ким вона попливла?- вирішив переконатися у словах офіціанта.

- Цього хлопця я часто тут бачу. Він постійний клієнт нашого клубу.

- Надійний?- спитала Інна, і її питання обурило мене.

- Він хороша людина.- відповів чоловік.

- Дякую.- мовила Інна і повернулася до мене.  Мене охопив ступор. Просто в голові не вкладається, як вона могла таке спитати? Це все, що її турбує?

Ми пішли вздовж берега і я розгнівано спитав. Несила було стримувати емоції:

- Надійний? Ти серйозно?

- Так. Для мене це важливо.

- І як нам це допоможе.- зухвало.