Розділ 28. Повернення

"Приходить час збирати каміння, і він настав"

Соня

Це сталося опівдні. Я читала книгу, яку знайшла в каюті. Вмостившись біля вікна, щоб світло падало на книгу і читати було зручніше, я лежала на ліжку. Поринувши у світ книги і їх героїв, намагалася не думати про погане. Просто насолоджувалася моментом. Адже коли я ще за своє життя буду у відкритому морі, на дорогій яхті. Мабуть, ніколи. Все ж подумавши про це, я відкинула книгу і  метушливо вешталася каютою. Дивне передчуття. Я хвилювалася за рідних. Як вони там?  Напевне ж турбуються і нервують. Як я могла так вчинити. Безглуздішого вчинку, як вирушити в море з незнайомцем,  я вигадати не могла.

Двері сахнулися і на порозі з’явився Мігель. Сьогодні він був спокійним і, після останньої нашої зустрічі, виглядав значно краще.

- Доброго дня. - я привіталась першою.

- Присядь.- мовив він, вказавши рукою на ліжко.

Його спокій мене непокоїв. Чого б це? Невже щось знову сталося? Я мовчки погодилася і покірно присіла на ліжко, обійнявши себе руками за плечі.

Він пройшов і присів на стілець. Витримав паузу, а потім заговорив.

- Скоро Ви повернетесь на берег.- констатував.- Та я маю прохання, простеж щоб Ігор виконав свою обіцянку.

- Яку обіцянку?- здивувалася я.

- Він повинен забрати позов  і знищити всі докази моєї причетності до піратства та контрабанди.

- Це ваша вимога?- якщо Ігор так довго переслідував його то навряд чи так легко все віддасть.

- Ні. Пропозиція Ігоря за Вашу свободу. - я здивувалася, почувши це, та він продовжив.- Я впевнений, що він виконає обіцянку. Ігор людина слова. Та і після повернення йому буде не до мене.

- Що Ви маєте на увазі?- можливо я чогось не розумію

- А ти не здогадуєшся?

- Про що?-  нерозуміння ситуації обурює мене.

- Він вляпався по самі вуха. – сміється, натякаючи на щось. - То ж збирайся, скоро відпливаєте.

Мігель піднявся і пішов, сказавши на прощання: «Вибачте за незручності».

Я не вірила своїм вухам. Невже все скінчилося. Хвилюючим було побачити Ігоря після всього, що сталося. Ступор тривав недовго. Я отямилася, коли почула шум двигуна, катер піратів підплив і підбігши до вікна, я переконалася в цьому. На борту були всі троє. Вони зникли. Просто лишили нас і втекли. Так просто.  Напруга всередині зростала. Я розуміла, що за мить можу побачити Ігоря. І як мені реагувати на цю зустріч? Як дивитися йому в очі? Чи вірити йому далі? 

Я залишалася в каюті. Не наважувалася вийти. Боялася того, що відбуватиметься. Та коли яхта стала рухатися, поштовх змусив мене вибратися зі сховку і піднятися на борт. Я швидко, під впливом емоцій, піднялася сходинками й опинилася під прямим сонячним промінням.  Яскраве світло різало очі і  це змусило зморщитися і прикрити їх руками.  З безмежного простору моря я перевела погляд на штурвал, за яким стояв Ігор. У білій майці та спортивних шортах. Вправно кермував і навіть не звернув на мене уваги відразу. Можливо, це був лише сон. Я повільно підкрадалася до нього, бажаючи забути все, що сталося за ці дні. Ненавидіти його чи радіти, що ситуація зіграла на мою користь. Я вже не тямила, що роблю. Мене наче магнітом тягнуло до його мужньої  й такої рідної спини. Я підійшла  і, поклавши голову на його спину, обійняла руками за талію. Ігор лишив штурвал і повернувся до мене. Міцно обійняв, не сказавши ні слова. Це були щасливі, міцні обійми. Ми впоралися. Ми разом пройшли це випробовування. Я ні на мить не сумнівалася в ньому.

Не знала з чого почати, як заговорити. Тому просто відмовчувалась.  Між нами була помітно напруга. І тиша відверто дратувала, та говорити ніхто не починав. Лише суцільний монолог у голові та роздуми. Ми разом стояли біля штурвала і направлялись до берега щодуху.

- Через кілька годин будемо на місці.- передбачив Ігор.

- Нарешті.- зраділа я. Вже чекаю скандалу від Інни та рідних.

- Ти так сильно хочеш повернутися?- стурбовано спитав.

- Так.- я усміхалася.- Звичайно, я дуже скучила за берегом. Мої рідні хвилюються за мене. Я зникла і не попередила де я.

- Розумію.- пригнічено відповів і перевів погляд на горизонт.

Він виглядав напружено та знервовано. Я ще не розуміла, чого він так себе поводить. А говорити про наболіле навіть не намагалася. Язик мій ворог, коли почну говорити сварки не уникнути й на березі нас все одно чекає розлука.

Вже завтра я повернуся до столиці. А він? Я навіть не знаю звідки він? Чи правду він мені про агенцію говорив? Чи варто про це розмовляти. Я просто була щасливою, що ми лишились живі й повертаємося.

Вже підпливаючи до берега, Ігор зменшив хід, і повернувся до розмови.

- Соню, гадаю нам варто поговорити, поки є можливість.

- Ігорю, ти впевнений?- перепитала.

- Так. Скажи, ти мене ненавидиш?- спитав, вдивляючись мені у вічі.

- Ні. Я не шкодую, якщо ти про це. Такий собі урок. Коли доля кидає об скелі і вчить фізично, що вірити нікому не можна.

- Соню?- перебив.

- Чекай. Дай я закінчу, - я продовжила.- Я не шкодую ні про що. Це досвід для мене. Та мене турбує лише одне, чи можу я надалі вірити тобі?

- Звичайно. Можеш Соню, можеш.- запевнив.

- Я з самого початку була приманкою для тебе?

- Ні. Це випадковість. Я навіть не думав, що натраплю на Мігеля. Скільки я сам виходив в море, його не зустрічав. Ти не була приманкою. Звичайно був ризик, що можемо його зустріти, але мінімальний.

- Це мене тішить. Дякую. – я усміхнулася, бо його щирість розгадати не складно. Дивитися в його карі очі й не вірити, я просто не можу. Відчуваю, що не могла просто так помилитися. Не цього разу.

- Я дуже хвилювався за тебе. І зробив все, що від мене залежало.

- Навіть більше - перервала його.- Наскільки я розумію, те чого забажав Мігель для тебе важливо. І ти від усього відмовився, щоб врятувати мене?