Розділ 18. Нерозсудливий вчинок

Найбільший гріх по відношенню до ближнього – не ненависть, а байдужість; ось істинно вершина нелюдськості.

Соня

Знаходячись на межі, з заплющеними очима, я й не помітила як помічник Мігеля зайшов до каюти. Побачивши страшну картину, підбіг і  спритним ударом ліктя вибив з моїх рук пістолет. Поштовх припав якраз по голові, я відчула  тупий, пронизливий біль, тому закрила обличчя руками. Та перед цим встигла натиснути на курок. Постріл злякав мене, а хтось занив від болю. Я підняла очі і злякалася.  Мігель, схопившись за руку, опустився на підлогу. На шум з’явився третій. І вони залишили мене шоковану на самоті.  

З коридору доносилися крики, шум та метушня. Я все ще намагалася прийти до тями від свого нерозсудливого вчинку. Та стрес освіжив мою свідомість. Тепер ясно розуміла, що збиралася вчинити, де знаходжуся і що взагалі відбувається.

Мені не вистачало лише пояснень Ігоря. Яким чином він пов'язаний з цим бандитом, як міг вплутати мене та що робити далі. Я все ще знаходилася у розпачі. Боялася, що своїм вчинком розізлила Мігеля і тепер повернутися на берег буде неможливо. Поки прислухалася до метушні в коридорі, почула голос Ігоря. Отже, він живий, це вже чудово. Принаймні, не так страшно. Хоч сердилася на нього, та сльози радості переповнювали.

Я блукала каютою, поглядаючи у вікно. Все прикидала варіанти, як звідси вибратися та яким чином вижити. Періодично заходилася панічним плачем. Як я могла опинитися у такій ситуації? Це ж дурня якась!

 У моїй каюті годинника не було, тому приблизно години дві ніхто не заходив. Їх наче вітром здуло, у каюті навпроти теж бути тихо. Я вмостилась на підлозі, все ще картаючи себе. Здалося, що лишились самі на яхті. І різні варіанти звільнення лізли в голову, та після того, що вже вчинила, боялась ризикувати.

Згодом до мене зайшов один з помічників Мігеля, приніс їжу. Вже виходячи, пронизав мене докірливим поглядом. І мені справді стало соромно. Хоча я  ж не навмисне стріляла.  А пізніше і сам Мігель зайшов. Виглядав стомленим. Рука була перебинтована, і по очах можна було відстежити його біль.

- Ти навіщо так зробила?- запитав мене, все ще тримаючись за руку.

- Я просто була в шоці,  – усвідомила.

- Чи не він винуватець твого шоку?- припускає, маючи на увазі Ігоря.

- Ні-і-і,- що він таке говорить.- Хоча і він теж. Я просто злякалася, коли почула його крики.  В якому він стані?- поцікавилася.

- З ним все добре. Трішки пом'яли його. А от він гадає, що тебе вбили. 

- І не говоріть, що я жива!- згадала про образи, які він заподіяв. – Хай помучиться.

- Та, будь ласка, мені це лише на користь, - погодився, без зайвих слів, і вийшов з каюти.

Я все ще не могла взяти до відома його брехню. Хоч напевне я не знала, та він обвів мене навколо пальця. Так вміло прикидався. А зараз хай помучиться і відчує свою провину за все. Я загинула, хай гадає, як дивитиметься моїм рідним в очі. Так йому і треба. Хоча, у душі я справді  померла. Як можна так розчаруватися. І як я могла повірити йому.

Злість на Ігоря переповнювала мене. Все через те, що вірила буцімто він інакший від інших. Зовсім не подібний до Тимура. А виявилося.