Розділ 9. Божевільний вчинок

Amantes amentos (лат.) — Люблячі божевільні. Зверніть увагу як схожі ці

два слова на латині і різниця лише в одній букві!

Соня

- Ти вже не ображаєшся?- запитав мене, поклавши долоню на мою. 

- Ні.- спокійно прибираю руку і обома беру чашку кави щоб погрітися, за ніч змерзла. Ігор навпроти мило всміхається, і це зігріває більше ніж кава. Та я не можу зізнатися собі, що одна зустріч вже розпалила мою бурхливу уяву.  Не можу кинутися  в обійми першому зустрічному, тим паче він ще не знає, що до краху його кімнати причетна і я. Ця думка веселить мене. У нас вже склалась така манера спілкування: жартувати один над одним. 

Ігор опустився на спинку крісла і теж смакував кавою. А я  водила очима по його статурі, розглядаючи при світлі ранку. І, зупинивши погляд на годиннику, мені стало цікаво: "котра година". Я  миттєво поставила чашку на стіл і  рукою потягнулась до нього, вхопила за зап'ястя і підтягнувши до себе ближче, поглянула на  дисплей годинника.  Заспокоївши свою цікавість "сьома", підняла очі. Та обличчя Ігоря виявилось ближче ніж я гадала. Воно було в кількох сантиметрах від мене. Я навіть відчула його подих. Його спокусливі, рожеві, пухкі губи потягнулись до моїх.  Я не стала опиратися. Чому б ні?! 

Звільнившись з полону його пристрасних губ, я легенько опустилась на свій стільчик. Ігор навпроти мав досить задоволений та грайливий погляд. І мені сподобалось ось так дивитись на нього. Лише по очах розумієш настільки людина щира і не вміє приховувати своїх почуттів. Ми  кілька хвилин передивлялись наче граючи в котики-мишки. А потім видався тихий шум, який доносився з моєї сумки. «Ш-ш-ш-ш».

- Це телефон, - згадала я, - на вібро стоїть.- Потягнулась до задньої кишені й дістала смартфон.- Це ж треба!- промовила тихо. Дзвонив Тимур. І я не здивована, так завжди після сварки.

- Я відійду на хвилинку, поговорити - мовила я до Ігоря, який з легкістю відпустив мене, бо передивлявся фото на камері.

Я підійшла до краю балкону, де саме знаходилось літнє кафе. Хоч рано ще та нас пустили, Ігор домовився. Я стояла і позирала то на безмежний простір моря, то на Ігоря, який очікував мене за столиком. Все ж набравшись сміливості та прийнявши для себе рішення, беру слухавку.

- Алло.

- Соню, привіт. Нам треба поговорити.- стурбований голос Тимура зі слухавки.

- Так.- погоджуюсь.

- Соню, я знаю що я вчинив…- не даю змоги завершити і вставляю свою репліку.

- Тимуре, я прийняла рішення. Кінець нашим стосункам. Між нами все скінчено!- говорю і кладу слухавку. Не бачу сенсу слухати його пояснення чи ще щось.  І вперше за 5 років я відчуваю полегшення. Я пишаюся собою та своєю сміливістю. Переводжу погляд на Ігоря, який крадькома  поглядає на мене та всміхається, чим змушує мене швидко повернутися до нього.

- От і все.- присідаю на стіл.

- Що?- перепитує, оскільки не розуміє про що я.

- Все скінчено. Я порвала з Тимуром. Давно треба було це зробити. - самовпевнено розповідаю йому.

- Соню,- перериває мою балаканину і пильно на мене дивиться, якось розгублено і підозріло.- Ти впевнена?

- Так, я впевнена.

- Соню,- робить паузу, - можливо моє питання видасться тобі дивним, та все ж  скажу. Ти хоч не через мене це зробила?

- Ні-і-і - протягую. - Ігорю, ти тут ні до чого. Наша сварка стала поштовхом для мене. Мені набридло все це терпіти. І стало набагато легше. - переконую його, та чи зможу так переконати себе. Ігор схвально киває і заспокоює свою совість. А я переводжу погляд на море, яке видніється аж сюди. Прекрасне і безмежне. А може Ігор правий? Я набралася хоробрості через нього. Та що означає його питання. А якби я відповіла що так, через нього. Що б він відповів. Поглядаю на нього підозріло. Та все. Відганяю від себе цю думку. Гірше вже не буде. Краще самій ніж терпіти це ще. Мої роздуми обриває Ігор, коли лоскоче кінчиками пальців мою руку, чим викликає усмішку.

- Ігорю, годі. Мені лоскотно.

- Все,- зупиняється.- більше не буду. - Потім дивиться на годинник  і його погляд помітно змінюється. Він чимось занепокоєний.- Які плани на сьогодні?- запитує.

- Ще не знаю. Повернусь в готель. З подругою ще треба поговорити. А в тебе які?- він навряд чи просто запитував.

- Та я  о восьмій виходжу в  море.

- В море?- несподівано.

- Так, на яхті.

- Класно, а я ніколи не була на яхті, тим паче у відкритому морі.- Ігор всміхається.

- Соню, досить ризиковано це говорити, і моя пропозиція може здатися божевільною, та все ж: Хочеш зі мною?- складає руки на стіл, наче учень у школі і терпляче чекає відповіді.

- З тобою?!- промовляю це вголос. Звучить фантастично.- Моя відповідь буде ще божевільнішою. Так!- всміхаюсь.

- Добре. Тоді треба взяти речі з собою. Ходімо. Ми ж з одного готелю.

- Точно. Я й забула.

Дорогою Ігор розповів що необхідно взяти й ми домовились зустрітися через п'ятнадцять  хвилин. Я швидко зібралась, попри хвилювання, яке переповнювало з голови до п’ят. Залишила записку Інні, щоб та не хвилювалась.

Я вже готова і в передочікувані щастя, радісна чекала Ігоря біля готелю. На хвильку виникла думка, а що як він мене кине. Піде сам. Та  розвіялися всі сумніви, як тільки-но я побачила його. Ігор у такому ж фантастичному вигляді рухався до мене на зустріч з дорожньою сумкою. Він забрав мої речі і обійнявши за плечі, ми пішли до яхт-клубу.