Розділ 7. Дружити важко

"Для закоханого друзів не існує."

«Справжній друг завжди буде ворогом твого ворога, навіть якщо не знає причини вашої ворожнечі».

Інна

Грюкнувши дверима щосили, лечу на вихід. Така лють на подругу вперше накриває мене. Я втікаю, так, втікаю, щоб не сказати їй нічого страшного. Хоч і намагаюсь не думати, та вино пробуджує в мені щирість й розпач.

 - Та як вона так може?!- засмучуюсь і не приховую обурення.

Я всього очікувала від Соні, але такого. Коли б вона ще мене підтримала. Я не в змозі достукатися до її сліпоти. Крім своїх проблем не бачить нічого й нікого. Зациклена на почуттях та сварках. 

Спотикаючись, я пленталась берегом у бік закладів. Мене розривала злість і відчай. Єдиним порятунком для мене була випивка. Хоч у голові паморочилось, до забуття ще надто далеко. 

  Я зупинилась біля входу, зсередини доносились бучні крики та музика. Зробила кілька повільних вдихів, як вчили на йозі, і зайшла всередину. Клуб переповнений.

 Забутись, загубитись. Позбавити мого серця цих огидних почуттів, що переповнюють моє нутро. Випивка просто необхідна для душевних ран. Після кількох келихів самбуки, я просто віддалась танцям.  Навряд чи на ранок пригадаю що було. Він такої кількості алкоголю втрачала здоровий глузд. Та зараз можна.

 Насправді ніхто не розуміє, як  мені важко. Сонька весь час плаче через свого Тимурчика, та чи знає вона, якої шкоди він заподіяв мені.  Я не змогла встояти перед його чарами.

Коли подруга нас познайомила, я навіть, позаздрила їй. Такий красень, високий, статний, на перший погляд, досить вихований і галантний. А  в реальності справжній козел. І чого саме Сонька стала його дівчиною?! Крім неї у нього ще сотні, та прихистком стала вона. Чому не я? Так, питала себе, коли пелена на очах нависала під час зустрічей. Та все ж боялась, що Соня дізнається. А він вміло запудрював мені мозок. Після чергової сварки я прийняла рішення покинути все це. Дурним був задум, спати з хлопцем найкращої подруги. 

Мені шкода було Соню, і він її не вартий.  Я теж вчинила погано, саме тому так огидно почуваюся. Останнім часом роблю необдумані вчинки, зриваюсь і на ній теж.  Весь час на язиці крутилася правда, та здоровий глузд і страх втратити подругу, переконував мовчати. 

 От зараз я можу поплакатися якомусь звабливому незнайомцю. І не збираюсь нехтувати знайомствами та випадковим сексом. Цей біль колись же мине. Можливо з кожним разом болітиме менше.

Без сумніву йду на танцмайданчик. Ритмічно рухаюсь під звуки клубняку. Морок, лише промені кольорових прожекторів освітлювали все неподобство, що там відбувалося. Майданчик був забитий, місця обмаль, тож не торкатися інших було складно. Штовхнувши когось рукою, я зупинилась і озирнулась. На мене дивився молодий чоловік років тридцяти. Білявий та зеленоокий, мускулистий парубок. Каблучки на руці не було. Своєю білосніжною усмішкою засліпив мене, що ледве не знепритомніла. Хлопець підхопив мене, і я вчепилась за його шию. Опустила голову на його плечі й заплющила очі.

Що відбувалося далі годі й думати. Я лише відчувала рух, мене кудись несли. Міцно тримав під голенями й за талію. Шум музики ставав дедалі тихішим, а потім я відчула м'яку поверхню, і вмостившись на бік, заклала руки під щоку.