Розділ 5. Помста ціною дружби

"Дружба між жінками — всього лише пакт про ненапад."

Анрі де Монтерлан

Соня

Я йшла по коридору, вигадуючи проблему, яку б мені допомогли вирішити…

І ось уже стою біля шістдесят четвертого номера, вагаючись постукати. З-за кутка киває Інна, підбиваючи до активних дій. Збираю свою мужність у кулак і стукаю у двері. Кілька хвилин за ними тиша.

Згодом дверцята відчиняються всередину і на мене дивиться майже оголений красень, весь мокрий. Очевидно тільки з душу: це зрозуміло по рушнику, що обіймає його талію, та краплинам води, які стікають тілом вниз. У руках він тримає ще один рушник, яким витирає волосся. Потім зупиняє погляд на мені.

- Ви хто? - питає здивовано. Вочевидь чекав когось іншого.

 Побачене і без того розхвилювало мене, а його питання взагалі привело у шок. Що ж сказати?! Я не втрималась і зиркнула на Інну, яка одним своїм поглядом змусила мене зібратися з думками і продовжити.

- Я із сімдесят третього номера. У мене замок заклинило. Не допоможете? – запитую, розтягуючи губи у посмішку.

 - Добре, – зітхає. Видно, що йому зовсім не хочеться. - Лише одягнуся.

 Незнайомець закриває двері перед моїм носом. Я терпляче чекаю, вже картаючи  себе за те, що погодилася. Інна ж підбадьорює мене, показуючи схвальні знаки.

 За кілька хвилин хлопець виходить, хлопнувши за собою дверима. Ми мовчки йдемо вздовж коридору та зупиняємося біля номера.

 - Давайте ключ? - говорить він.

Я простягаю йому ключа, схвильована тим, що зараз замок швидко відкриється і мені було ніяково. Хлопець починає копирсатися у замку. Чого це він так довго, думаю я.

 - Там, щось застрягло, - говорить, повернувшись до мене. - Є щось гостре і тонке?

-  Ні, - та згадую, що є шпилька на голові, яка тримає мою зачіску в потрібний формі. -  Хоча, чекайте, є шпилька, - дістаю її, звільнивши волосся з металевого полону, і воно легко опускається на плечі.

 - Дякую, - відповідає незнайомець і повертається до замка. Через кілька хвилин роботу виконано. Двері відчиняються.

 - Як в замок потрапив папір? – здивовано питає.

 - Не знаю, - здається, я вже почервоніла від сорому, хоча насправді, не знаю. - Може хтось так жартує? - висловлюю здогадку.

 - Треба попередити адміністрацію. Ну все, моя робота зроблена. Тримайте ключ, - передає мені.

- Як я можу Вам віддячити ? - як я могла таке спитати взагалі.

- Та ніяк. Удачі, – всміхається і йде.

Хлопець зникає в кінці коридору, коли думка, що Інна ще може бути у його номері лякає мене.

- Чекайте! - крикнула я навздогін, наздоганяючи його. - Чекайте!

Та було вже пізно, хлопець відкрив двері свого номеру і, просто приголомшений побаченим, застряг у проході. «Як не вчасно я з'явилася», - промайнула думка. Та те, що я побачила змусило і мене зойкнути.

 - Що це таке? - вирвалося з його вуст, і він увійшов.

 Став перевіряти свої особисті речі. На щастя, документи та цінні предмети були на місці. Перекинуті меблі, розкиданий одяг - це вже привід для скандалу. Не знаю, навіщо я опинилася у його номері, мабуть, інтуїтивно. Та через пів години прибирання, ми закінчили. Я присіла на диванчик і видихнула, бо справді втомилася. І тільки зараз він звернув на мене увагу.

 - А що ти взагалі тут робиш? – нервово запитав, піднявши брови.

 - Я? - прийшла до тями. - Я хотіла ще раз Вам подякувати і стала свідком всього цього, - розводжу руками, нагадуючи, що розгардіяш прибрано,- і допомогла.

- Дякую, звичайно. Та Вам час, - він наполегливо став виганяти мене з номера.

- Добре, дякую ще раз.

- Вважайте, що ми квити, - мовив, і знову закрив двері перед моїм носом.

Дуже ввічливо, саркастично подумала я, а головне – із вдячністю.

Його ще можна зрозуміти, а от подругу мою… Вона ж говорила, що нічого протизаконного не вчинить. У цю мить я мріяла насварити Інну. Коли я увійшла до кімнати, вона сиділа у кріслі та безтурботно насолоджувалася вином.

- Ось ти де! - промовила вона. - Я вже втомилася на тебе чекати.

- То треба було прийти й допомогти нам із прибиранням, – зла, немов сто чортів, я сідаю напроти неї.

- Що? Що ти робила? – вона ледь не похлинутися.

 - Допомагала прибирати. Що ти там наробила? Ти ж не говорила, що таке буде! Пів номера рознесла…

- Так йому і треба. Він мені день відпустки зіпсував.

- Сама винна. Не треба було стовбичити на доріжці, - обурення виривається назовні, і я підвищую на подругу голос.

- То ти його захищаєш?

- Інно, те що ти зробила, це перебір. Могла б його образити словами чи ще як. А псувати майно – то вже занадто.

- Та чого це ти його так захищаєш? Ти його знаєш кілька хвилин, а мене – цілу вічність. Ми ж подруги… Як ти так можеш? Ти ніколи мене не підтримувала!