До моря. Частина 1: Шуршаміт.

Раніше для мене все було захмарним небом, а тепер я не дивлюся в це небо. Я бачу сходи, по яких пройде моє життя. Тут були і будуть важкі й легкі кроки, стрибки й розбиті коліна, цокання каблуком- вагання. А от за тими сходами бачу я море. Там так світло, сонце аж грає вальс своїми променями, легко й впевнено, крок за кроком, промінчик за промінчиком. Море…, ах, море! Жодне слово не підійде до відчуттів! Море не таке ясне, яким його пишеш, не таке прозоре, як про нього розповідаєш, не таке приємне, як може здатися, а набагато краще. Море- то не річка без течії, то не проста солона водойма, то неосяжна блакить. Романтичне місце, жага усіх "вітроловів", замріяних романтиків, тих, хто шукає собі пригод чи до чортів ласки? Заспокійлива жива істота. Без слів, але дихає. Без очей, а от душу має. Без голосу, та ти його чуєш. Сидиш сидма край моря й гадаєш: то пірнати у нього чи то балакати з ним: "А що тобі розповісти, море? Я от ловлю легкий вітерець і твої солоні поцілунки, що бризкають в щоки. Ти ж бо й саме знаєш, як в мене справи. Ні?! То слухай. Зібралися ми з Грицьком вареники ліпити. Борошно є, воду маєм, вишня- наша годувальниця: все нам віддає, нічого її не зрощує. От і майнули ми до садка. Вишню в торбинку, вишню до рота, в торбинку, до рота, іще до рота. Їмо, їмо, збираємо, а ще попоїсти чого? Ото і все?! Почали ми думати: чим же іще наїстися. Думали от і натрапили на згадки з дитинства. Як ми ото по деревах лазили, як каміння кидали один в одного, не діти, а плем'я туземців. Ось і воно! Ось! Згадали ми, як цвіркунів ловили. Що-що кажеш?! Так, "шуршаміт". Хах, підходяще слово. Ну, то й пішли ми по твоєму, як там? Шурміт. А! Шуршаміт! Пробач. От і йдемо до озерця, де трава вища, а "страва" пишніша. Там бо побільше цвіркуни аніж в нашому дворі, де трави як волосся на лисій макітрі. Збирали ми цвіркунів, ловили як сили мали, почало вже вечоріти, то й ми додому почимчикували. Як прийшли додому, почали варити, почали ліпити й смажити. Червоних як мак, без лапок і вусів, закинули ми тих бідолашних шупшамітів до пательні. Що робить: приправи нема! Ну, то знайшли приправу для риби. Як кажуть: що маємо, то маємо. Та й вкинули її туди. Парили-смажили, то вже матуся прийшла з роботи. Здивована вона була, як то ми цвіркунів половили й в пательню запхали, а ми ж то вчені, ми ж подивилися, як то люди роблять, і самі повторили. Небагато тих шуршамітів було, з горсточок десь, а от вареників вдосталь наліпили. Ех, літо- час несподіваних кулінарних знахідок! Як нема грошей, то й трава за м'ясо зійде! Ха-ха!... Ох… Ну, гарна вечеря вийшла, головне, що Гриця до мене не в образі, а привітний як завжди, охочий до розповідей і відвертий, як от я перед тобою. Ой, море! Люблю тебе я дуже! І вислуховуєш мене з турботою, і поради додаси, і почастуєш, як шуршаміти не знайдуться, і поцілуєш, як ота панночка! Ха-ха-ха! Кращий ти друг, море! Як і Грицько…, та тебе я по особливому люблю. Близьке ти до мене стало, як моя душа запечалилася. Тож пробач мене, море, як я тобі не ласкавий, та знаю я, що любиш мене. Хороше ти, море, рідне. Як зима ступає, і вода холоне, то не вся криється льодом, бо добре в тебе серце, море… добре серце".

19.06.22