Фігури в темних плащах з’являлися мовчки, одна за одною, немов сам ліс випускав їх зі свого серця.
Облич не було видно — лише темрява під каптурами. Але Мелл знала: це ті самі, що шепотіли. Ті, кого вона чула ще до того, як дізналася їхнє ім’я.
— Ми не вороги, — сказав один із них. Голос був глибокий і спокійний, немов вітер між деревами.
— Але часу мало, — додав інший. — Духи слабшають… і стають злішими.
Ліз стиснула книгу так, що побіліли пальці.
— Табір на межі, — промовив третій голос. — І межа тріщить.
Мелл зробила крок уперед, серце билося так гучно, що здавалося, його чують усі.
— Чому саме ми? — спитала вона.
Настала пауза. Ліс завмер. Навіть вітер стих.
— Ви — вибір.
І в ту мить Мелл зрозуміла: ліс пам’ятає кожен крок, кожне рішення.
І тепер він чекав — що вони оберуть.