Глава 8. Ті, хто охороняє межу.

Ліз прокинулася ще до світанку.

Після тієї дивної ночі сон більше не приходив спокійно — в голові крутилися уривки звуків, тіней і відчуття, що щось у лісі змінилося. 

Повітря було надто тихим, ніби сам табір затамував подих. Ліз обережно сіла на ліжку, прислухаючись до рівного дихання інших.

Хлопці ще спали.

Вона накинула кофту, тихо відчинила двері й уже збиралася вийти, коли почула за спиною шурхіт.

— Ти вже не спиш? — тихо запитала Мелл.

Ліз здригнулася і обернулася. Мелл сиділа на ліжку, притискаючи ковдру до плечей. Її очі були темними й уважними — такими, як уночі, коли ліс заговорив.

— Після такого… — Ліз знизала плечима. — Важко спати.

Мелл підвелася і підійшла ближче.

— Куди ти йдеш?

Ліз на мить вагалася, але приховувати або брехати не було сенсу.

— У бібліотеку. Стару. Мені здається, там може бути щось… пов’язане з цим лісом. З тією ніччю.

Мелл напружилася.

— Ти ж знаєш, що туди майже ніхто не ходить, — сказала вона. — Там завжди якось… не по собі. 

— Саме тому, — відповіла Ліз тихо. — Якщо відповіді десь і є, то там.

Мелл кілька секунд мовчала, ніби боролася з бажанням піти разом.

— Я б пішла з тобою, але якщо хлопці прокинуться й нікого не буде, почнуться питання, ще не вистачало щоб вони тут шуму підняли — сказала вона нарешті. — Просто… будь обережною.

Вона торкнулася руки Ліз — коротко, але впевнено. 

— Якщо щось відчуєш. Або почуєш… одразу йди звідти. Ліз кивнула.

— Обіцяю.

Коли вона вийшла, Мелл ще довго стояла біля вікна, дивлячись, як туман повільно поглинає стежку. Десь у глибині лісу знову пролунало глухе, протяжне звучання — те саме, що лунало вночі.

Саме це й привело Ліз туди, куди зазвичай ніхто не заходив.

Стара бібліотека стояла осторонь, майже захована за зарослими кущами. Вікна були запилені, двері скрипіли так, ніби протестували проти чужої присутності. Усередині пахло сирістю, старим папером і забуттям. Ліз повільно рухалася між стелажами, проводячи пальцями по потрісканих корінцях книг — більшість із них давно ніхто не відкривав.

Вона вже збиралася піти, коли помітила щось дивне.

Між товстими підручниками з історії табору лежала тонка книга без назви. Її обкладинка була сірою, наче попіл, а папір — шорсткий і темніший, ніж у решти книг.

Ліз відчула холод, щойно торкнулася її.

Усередині не було звичайного тексту. Лише символи, дивні знаки, схеми лісу з позначеними стежками та колами. І слово, написане знову й знову, різними почерками, ніби його залишали люди з різних часів:

Стражі Межі.

Стражі Межі.

Стражі Межі.

Трохи згодом вони зібралися разом — у тій самій кімнаті, де ще вчора намагалися переконати себе, що все це лише збіг.

— Це вони, — сказала Ліз, поклавши книгу на стіл і розгорнувши її. Її голос тремтів, але очі світилися впевненістю. — Таємна організація. Вони існують, щоб стримувати духів проклятого лісу. Мелл повільно переглядала сторінки, відчуваючи знайоме поколювання в грудях. Символи здавалися… знайомими. Наче вона вже бачила їх уві сні.

— А при чому тут табір і ми? — тихо спитала вона, не піднімаючи погляду.

Майкл насупився, уважно вивчаючи схему, де територія табору була обведена червоною лінією.

— Побудований на їхній території, — відповів він похмуро. — Або, гірше того… на межі. Духи хочуть знищити його, бо він порушує баланс.

Джастін повільно сів на край ліжка, ніби ноги раптом перестали його тримати.

— А ми, значить, між двох вогнів? — глухо мовив він. — Між духами і тими, хто їх стримує.

Ліз мовчки кивнула, перегортаючи ще одну сторінку. Там було зображено людську постать, — І схоже, Стражі відчули, що тут є хтось, хто може їм допомогти, — сказала вона тихіше. — Хтось, хто здатен чути межу. Хтось… не зовсім звичайний.

У кімнаті запала тиша.

Усі погляди повільно, майже одночасно, повернулися до Мелл. 

Вона відчула, як холод пробіг по спині. Звук із лісу знову пролунав у її пам’яті — тепер вона розуміла: це був не крик.

Це був поклик.