Після тієї розмови в кімнаті B-17 щось змінилося.
Не різко, не помітно — але повітря ніби стало густішим. Мелл ловила себе на тому, що більше не хоче тікати від думок. Вперше за довгий час їй не хотілося просто пережити день і забути його. Вона хотіла зрозуміти.
— Якщо ми помиляємося, — сказав Майкл, сидячи на підвіконні й дивлячись на ліс, — то виглядатимемо повними ідіотами.
— А якщо ні? — відповіла Ліз.
— Тоді ми єдині, хто це помітив.
Джастін крутив у руках ліхтарик, то вмикаючи, то вимикаючи його.
— Мені не подобається, що це відбувається саме о 3:14. Зазвичай дивні речі не такі… точні.
Мелл мовчала. Вона думала про шепіт. Про те, що він не лякав її так, як мав би. У ньому було щось…
спрямоване. Наче звук шукав її.
— Ми не спимо цієї ночі, — сказала вона нарешті. — Усі. Разом.
Ніхто не заперечив.