Глава 2. Елізабет.

Мелл йшла вузьким коридором до свого корпусу, тримаючи валізу на коліні. Сонце вже клало довгі тіні дерев на землю, і в повітрі пахло травою і хвоєю, але було щось ще — дивний солодкуватий аромат, ніби хтось варив чай із незрозумілих трав.

Вона заплющила очі, вдихнула. Літо. Зелене, тепле, шалене літо. Але вона не відчувала радості — лише втому, образу і трохи страху.

— Ти теж загубилася?

Мелл відскочила. Перед нею стояла дівчина з довгим темним волоссям, зібраним у недбалий хвіст, і величезними окулярами, які трохи ковзали по носі. В очах було щось спокійне, але водночас цікаве, наче вона завжди знає щось, чого інші не бачать.

— Можна й так сказати, — відповіла Мелл.

— Я Елізабет, але всі кличуть Ліз, — додала дівчина. Її голос був тихий, але впевнений, з легким смішком на кінці. 

— Мелл.

Ліз кинула погляд на список кімнат, що висів біля дверей, і на список Мелл.

— Ти в кімнаті B-17?

Мелл кивнула. Ліз посміхнулася: — Ну що ж, нам пощастило… або не дуже.

Мелл відчула дивне тепло. Хтось, хто не засуджує. Хтось, з ким можна буде говорити.

— Ти, напевно, через оцінки?

— спробувала Ліз.

— Ага, — відвела погляд Мелл.

— А я — ні, — весело сказала Ліз. — Але мої батьки хотіли, щоб я просто відпочила. Я їх вмовила на навчальний табір. Тому я і тут.

Мелл здивовано подивилася. — Ти серйозно?

— Дуже. Мені подобається відчувати, що я роблю щось корисне. Але не через страх, а через себе.

Вперше за день Мелл посміхнулася. Може, це літо не буде зовсім жахливим.