Глава 1. Літо, яке почалося не з того.

Літо, яке почалося не з того.

Мелл ненавиділа звук принтера.

Він звучав так, ніби машина спеціально знущалася з неї, повільно випльовуючи аркуш за аркушем. Кожен новий лист був гірший за попередній. Червоні позначки. Коментарі вчителів. Цифри, які не хотілося запам’ятовувати. 

— Це не катастрофа, —

сказала мама занадто спокійним голосом.

Саме таким голосом Кароліна(мама) говорила тоді, коли катастрофа вже сталася, але вона не хотіла цього визнавати. 

Мелл сиділа за кухонним столом, підперши підборіддя рукою, і дивилась не на оцінки, а у вікно. Там було літо. Справжнє. Сонце, зелень, хлопці на вулиці. Життя йшло далі, ніби нічого не сталося.

— Ти ж розумієш, що ми не 

можемо це ігнорувати, —

продовжила Кароліна.

— Я не провалилася, — тихо сказала Мелл.

— Але й не впоралася, — відповіла мама.

Батько, Сем, сидів трохи осторонь і мовчки пив каву. Він завжди мовчав у такі моменти. Не тому, що йому було байдуже — просто він умів слухати краще, ніж говорити.

— Ми вирішили, — сказала Кароліна після паузи. — Ти поїдеш у літній навчальний табір.

Мелл повільно повернула голову.

— Що?

— Два місяці. Хороша програма. Маленькі групи.

— Мамо… але це ж літо.

— Саме тому.

Мелл хотілося закричати. Або засміятися. Або зробити вигляд, що це все сон.

Навчальний табір.

Улітку.

Коли всі живуть.

— Це покарання? — спитала вона.

— Це шанс, — відповів Сем уперше за вечір.

Вона глянула на нього з надією, але він лише ледь усміхнувся — так, ніби знав щось, чого вона ще не розуміла.

Через тиждень Мелл сиділа на задньому сидінні машини й рахувала заправки.

Перша.

Друга.

Третя.

— Він виглядає… нормально,

— сказала вона, дивлячись на вивіску табору.

Brightwood Summer Academy

Білі літери, дерева навколо, акуратні корпуси. Все надто ідеальне.

— Бачиш? — з полегшенням сказала Кароліна. — Тобі сподобається.

Мелл не відповіла.

Навколо були підлітки з валізами, сміх, хтось знайомився, хтось уже фотографувався біля входу. Це не виглядало як в’язниця.

Швидше як… щось інше.

— Дзвони, — сказав Сем, обіймаючи її.

— Постараюсь, — буркнула вона.

Коли машина поїхала, Мелл залишилася стояти з валізою посеред двору. Вперше за довгий час вона не знала, що буде далі.

І саме в цю мить вона помітила дивне.

На годиннику адміністративної будівлі стрілки тремтіли. Наче не могли вирішити, котра година.

А десь у глибині лісу, зовсім поруч, їй здалося, що хтось тихо прошепотів її ім’я.

Мелл здригнулася й озирнулася.

— Показалось, — сказала вона собі.

Вона ще не знала, що Brightwood не просто табір...