Перше побачення

       1.

І ось добігає до кінця червень. Прекрасний і красивий місяць. Але Еліна не любила, коли він закінчувався. Адже після іспитів, як завжди, їй доведеться їхати в рідне село, допомагати батькам по господарству і знову вислуховувати про те, що їй уже 23, а вона ще не одружена, дітей немає, та й досі самотня. Останнім часом ці думки їй не давали спокою. Психолог, до якого вона ходила після пар, наголошувала: «Живи своїм життям».

Але її життя було одноманітним: друзів не заводила (не любила компанії), на роботу не влаштовувалась (батьки просили вчитися, а не працювати), а у вільний час гуляла парком та час від часу писала вірші. Отож їй не залишалося нічого, окрім змиритися і пливти за течією під назвою «Життя».

Вона завжди знала, що ось наступного року закінчить магістратуру та й поїде назад у своє село, де буде працювати туди, куди її влаштує мама, можливо колись зустріне якогось чоловіка та й буде вже з ним. Вона ніколи про це не замислювалась, адже для її батьків була головною її освіта.

Чого ж хотіла сама Еліна? Вона сама не знала, адже з дитинства їй говорили, що і як робити.

Але цього вечора прогулянка парком була досить дивною...

2.

Була п’ятниця. Майже усі студенти їхали до батьків, лише одиниці залишалися в гуртожитку. Еліна жила в кімнаті з однією дівчиною. Вони рідко спілкувалися, все що вона про неї знала це те, що її звати Марися, у неї купа друзів і вона вчиться на факультеті журналістики. Еліна ж навчалася на вчителя історії. Тому, коли вона зайшла в кімнату залишити речі, Еля не здивувалась, що тут було порожньо.

- Оце в неї життя, веселе. А я... знову парк, морозиво придбаю і візьму блокнот, можливо буде натхнення... – напівголосно сказала дівчина.

Прийшовши в парк, Еліна сіла на лавочку. Їй звідси було видно озеро, лебедів, красиву статую, зроблену з куща, у формі жирафа і невеликий майданчик, де зазвичай гуляли люди з собаками. Вона відкрила блокнот і почала писати:

Я відчуваю тихий подих вітру

Який торкається легенько до руки

Відкриє знову звуків він палітру

І прошепоче: « Я тут на

Вона не встигла дописати останнє слово, адже якийсь великий пес вихопив з її руки ручку і втік. Дівчина хотіла кричати, але внутрішня сторона просила не привертати до себе увагу.

- Арнольд! – почула вона голос хлопця. – Віддай ручку! Фу!

Хлопець підбіг до дівчини і захекано сказав:

- Вибач. Я не знаю, що на нього найшло, він хороший собака, але любить ручки, ми вдома всі від нього ховаємо.

- Все добре. – Еліна встала, поклала зошит у рюкзак і вирішила піти в гуртожиток. – Залиште її собі.

- Ні, я віддам. Арнольд!

Хлопець був високий, певно всі 190 см! Проти Еліниних 155 см справжній велетень. Гарно коротко підстрижений, але весь в татуюваннях. Еліні такі хлопці здавались грубими. Але цей поки здавався милим.

Пес, махаючи хвостом, біг весело граючись ручкою в зубах. Він був великим, білим з різними цятками на шерсті. Хлопець погладив пса, насварив його за погану поведінку і дав смаколик за те, що той все-таки віддав річ власниці.

- Дякую – промовила Еліна забираючи свою вже погризену псом ручку.

- Давай я компенсую втрату ручки кавою? – запитав хлопець в дівчини.

- Ні... Ні, не треба.

- Я наполягаю, адже Арнольд теж просить.

Еліну чомусь ці слова змусили зашарітися. І опустивши голову вниз, вона тихо промовила:

- Якщо тільки кава з морозивом.

- Чому так тихо? – хлопець хотів вибачитися, але йому стало цікаво, що вона писала. – Так може розкажеш що ти писала у блокноті. Просто я тут ніколи не бачив дівчат з ручками і блокнотами. Ти зрозумій, я ж тут зранку гуляю, ввечері рідко.

Еліні не подобалося у ньому абсолютно все. Але щось притягувало.

- Вірші пишу.

- Ого! А почитаєш хоч один?

Дівчина набралася сміливості і відповіла:

- Якщо до кави буде ще круасан я подумаю.

- О звичайно! Давай я пса залишу вдома і ми підемо на каву. Тільки почекайхвилинку. Я тут недалеко живу.

Хлопець взяв пса і пішов за парк. Еліна сиділа і думала, може це все не правда, може він не повернеться, може їй краще повернутися до гуртожитку.

3.

Поки її думки крутилися у неї в голові, хлопець вже повернувся.

- До речі, я Дем’ян.

- Еліна.

- Дуже приємно познайомитись.

- Взаємно. – Еліна посміхнулася.

- Слухай, а ти десь навчаєшся? Чи працюєш?

- Я навчаюся в університеті імені Івана Огієнка на вчителя історії. А ти?

- Я працюю барменом в нічному клубі «Вепр».

- Я ніколи не була в нічних клубах. – чесно зізналася Еліна.

- Та ну, це треба виправити. Давай сьогодні, за мій рахунок. Якщо тобі не сподобається обіцяю ми негайно покинемо його і я проведу тебе додому.

- Можна мені не погодитися?

- Та ми ж один раз живемо!

- А якщо мене не випустять в гуртожиток?

- Я обіцяю до опівночі ти будеш там.

Еліні дуже хотілося спробувати таке життя, але вона вагалася між батьками і своїм бажанням. Але коли їй подзвонила мама, вона швидко взяла слухавку, сказала що читає книгу і швиденько попрощалася.

- Щось сталося? – запитав Дем’ян у дівчини, яка помітно поблідніла.

- Ну як... Я вперше збрехала мамі...

- Ну то вітаю! Пора жити власним життям!

Він взяв дівчину за руку і повів у найближчу кав’ярню. Зайшовши всередину, Еліна широко відкритими очима дивилася на кожну деталь: лампочки, які ледь горіли створювали романтичну атмосферу, картини, на яких були зображені кумедні звірі дуже влучно вписувалися в інтер’єр закладу, стільці та столики були матові, ледь оливкового кольору. І все це доповнювала музика. Дем’ян подивився на неї і зрозумів, що вона ніколи не ходила по таких закладах.

- Іди обирай столик, а я замовлю нам каву.

Еліна сіла за столик біля вікна, з якого було видно той парк, де вони зустрілися. Вона насолоджувалася кожною секундою проведеною в кав’ярні. Запах смаженої кави заповнив приміщення. Дем’ян з кавою і двома круасанами сів навпроти.