Розділ 8. "Чом ти не прийшов, трясця твоїй матері!"

Минуло, може, зо дві довгі хвилини, перш ніж я вийшла з нажаханого трансу і сердито заговорила:

— Андрію, мені добре відомо, що ти любиш іноді подуркувати, але це зовсім не смішно. — несвідомо підійнявшись, я трошки скривилася від болю у щиколотці і сильніше стисла в руці мобільний.

— А за моїм голосом чути, що я сміюся? — долинув до вух серйозний бас брата, і я лише пригнічено зціпила зуби.

— Ні, не може бути… — тихо промовила, приречено опустившись на підлогу. — Але ж тато казав, що це більше не має повторитися… Як він?

— Поки все більш-менш в порядку. Лікарі сказали, що нічого серйозного немає. Через день-два випишуть. — постарався заспокоїти мене хлопець, але, зізнаюся, йому це не дуже вдалося. — Я просто хотів тобі повідомити…

— Так не робиться, Енді. Я зараз швидко збираюся і вже сідаю на маршрутку до Львова. — різко заявила я і, знову, але вже обережніше піднявшись, похапцем почала складати рюкзачок.

— Настю, я ж сказав, що все поки що добре, це не настільки серйозно, як колись бувало. Тому не треба, ти ще й маєш зв'язки розтягнуті, та й бабусі тут більше потрібна. — взявся зупиняти мене мій схвильований зеленоокий брат. "Так, я тут бабусі зі своїми зв'язками тепер страшна помічниця", - подумки зіронізувала моя свідомість.

— Енді, але ж тато… — припинивши будь-які дії, заговорила з провиною. — Я би дуже хотіла його навідати…

— Я знаю, але лікарі казали, що йому зараз потрібен спокій, тому навіть мене з мамою не дуже хочуть пускати до нього. — розуміюче повідомив він, а я лише тяжко зітхнула й сіла на ліжко. — Там у вас, мама казала, має бути на днях якесь свято. То, може, ближче з тутешніми познайомишся.

— Ага, в нас сьогодні якийсь празник, та щось мені геть настрій вивітрився туди йти… — чесно сказала я, глянувши на годинник і зрозумівши, що, певно, вже би мала бути там.

— Йой, Насть, краще йди і розважся трохи, теж сама тільки після екзаменів. Я ж кажу, щоб ти так не хвилювалася. З татом все буде добре. Він як минулі рази вибирався звідти, то і цей не буде винятком. — змінений відстаню голос хлопця почав мене підбадьорювати.

— Я це розумію, але довго так не може продовжуватися. Коли з цим уже стануть щось робити? — насупилася я, не маючи ніякого бажання зараз іти туди і веселитися, поки мій рідний у такому стані.

— Думаєш, я знаю? — так само незадоволено запитав Андрій.

— Гаразд. — вкотре стомлено видихнула. — Піду на той празник, а то ще бабця може сама випхати, незважаючи на мою постраждалу ногу.

— От і добре. Тільки не зловживай алкоголем. — несподівано підколов мене брат.

— Йой, чуєш. — знервовано гаркнула я, зловтішно засвітивши зубами.

— Бе-е! — скривився молодик, а мені відразу захотілося смикнути його за той білявий чуб, але тільки-но хотіла щось сказати, як він уже з більш щирою добротою перебив: — Гарного відпочинку, бувай.

— Ну, навзаєм. Бувай. — лагідно всміхнулася я, а потім заблокувала телефон і відклала його на тумбочку. "Що ж, на манікюр і педикюр відведу собі хвилин з десять, а на інше — най буде півгодини. Я вмію зробити все швидко. Та й нічого, якщо трохи запізнюся. Без мене празник не задриґнеться", - спокійно подумала я, а тоді продовжила підготовку, хоча цей процес де-не-де й уповільнював біль у щиколотці.

Після махінацій з нігтями, коли ще раз побувала у файному душі, вже побривши ноги разом із іншими потрібними місцями і вимивши голову, а не просто пополоскавшись від бруду, то зрозуміла, що не така я вже й швидка, як раніше думала. Хутко висушила волосся, а тоді зробила з нього добре зафіксований лаком кінський хвіст, після чого зав'язала на голові чорну з білими візерунками бандану (подарунок пані Марти вирішила поки не брати). Далі почала вдягатися, увімкнувши на смартфоні запальну музику, щоб відігнати сум і додати собі настрою. Верхню частину тулуба вкрив світло-жовтий коротенький топік, схожий на майку. На шиї розмістилася мамою подарована чорна підвіска у вигляді сонечека, а на стегна лягла досить коротка джинсова спідниця з високою посадкою і рядом золотистих ґудзиків. Далі швидко підготувала обличчя до макіяжу, а потім нанесла тональний, намалювала брови (хоч і нашвидкоруч, та кльово вийшло!), трохи темні тіні на повіки, гарні стрілки, щоб підкреслити кошачий погляд моїх блакитних очей, ще тушшю видовжила вії, легка рум'яна прикрасила щічки, а акуратні губи вкрив світло-рожевий блиск.

"Краса!" - пискнула я подумки, розглядаючи весь результат у повен зріст у довгому дзеркалі. На плечі висіла прямокутна шкіряна сідельна сумочка, в якій був телефон, маленькі духи, антисептик, блиск для губ, дзеркальце, туш, жуйка, вологі й сухі серветки, навушники, невидимки, кілька гумок для волосся, шпилька, пара прокладок, трохи вати, ручка, якийсь старий аркуш паперу, гаманець, перцевий спрей (всяке може трапитись) і ще купа різних "на всі випадки життя" речей. На ногах були чорно-білі "Ванси", при чому одна зі стоп була перев'язаною, що я не приховувала, а на верх накинула темно-синю, як спідницю, джинсовку, бо ж потім може бути прохолодно. "Я готова підкоряти цей світ! - задоволено всміхнулася я, ще краще розглядаючи себе. - Ну, не світ, а село, але це таке – нюанси".

Тільки-но вийшла з коридорчику, в якому взувалася, до кухні, аби кинути собі наостанок щось до рота, то бабця відразу зйойкала про коротку спідницю і ще раз про постраждалу ногу. Я була змушена кілька хвилин вислухати її не конче серйозні повчання і, коли розповіла про батька, ми з нею ще певний час посиділи, невесело поговоривши про це, доки я перекусила смачними млинцями.

— Володя тя не буде стрічати? — поцікавилась старенька, виглянувши з дому, коли я вже повільно йшла стежкою до брами.

— Що? Ні, чому це він мав би мене зустрічати? — нерозуміюче обурилась я, зупинившись і питально зиркнувши на неї.

— Ну, якшо Ігоря зараз нема, то твій кавалєр ту – саме він. — усміхнено пояснила свої слова бабуся, а я лише неочікувано розгубилася.