Розділ 7. "Не думала, що він такий знавець".

"Ні, тільки не плач. Це зараз точно нічим не допоможе", - хникнула я, потроху обтираючись від болота на шкірі й одязі, яке вже встигло засохнути.
Потім якось-таки виставила одну стопу на більш тверду частину землі і зітхнула. "Що ж з тою ногою? Чому вона болить?" - чергова спроба звільнити кінцівку від мулу знову обернулася невдачею. Ниючий біль з'являвся кожного разу, як тільки я робила хоч якийсь рух місцем біля щиколотки.
"А Володя теж мастак мені допомогати! Кепські справи! Чому він завжди щось вигадує, коли мені дійсно потрібна поміч? Мамо, як же ж це дратує!"

Несподівано я почула чиїсь розгнівані крики і, повернувши голову вбік, з якого вони могли долинати, побачила мою Знайду, яка залазила до цього водянистого болота. "Вона що, справді хоче пити цю воду?" - не могла повірити своїм очам я. Потім швидко запримітила ту ж доволі високу дівчину, з якою недавно говорив мій кривдник. Вона хутко бігла у моєму напрямку, на ходу викрикуючи розлючені слова і різну сільську лайку. І це все було адресоване лише одній моїй єдиній Знайді, що безцеремонно лізла далі у водойму, не звертаючи увагу на верстки її розгніваного пастуха.

Через кілька секунд брюнетка з каре припинила репетувати, зупинилася біля берегу і, побачивши мене, округлила свої зеленувато-сірі очі. Ми довгу хвилину мовчки витріщалися одна на одну, а потім одночасно (що мене здивувало!) гордо фиркнули і відвернулися. Дівка почала, навіть трохи залізши у болото, виганяти мою неслухняну корову звідти, а я ж увесь цей час дивилася за нею. Коли ж завдання було виконане, вона ще раз урвала худобину патиком і спрямувала її назад на пасовище. Мені вдалося лише трохи простежити за ними, бо потім завадило те, що я була тут, як у ямі.

Ще кілька добрих разів я старанно намагалася видряпатися з цієї дибільної ситуації, та всі мої зусилля сходили нанівець, тому що той паршивий біль одразу пронизував мою стопу.

Не знаю, скільки саме часу пройшло, як я, припинивши, нарешті, мучливо стогнати і проклинати життя, знову почула чиїсь голоси, та тепер їх було двоє.

— Ну прувéт. — звернувши мою налякану увагу на себе, незвично привітався Вова і гопником сів на краю тої маленької прірви. Ззаду нього я нікого не помітила, тому відразу сконфужено подумала, де та інша людина, якій мав би належати ще один голос?

— І чого ти приперся? — надулася я, справді не маючи ніякого бажання приймати його руку допомоги, якщо він сюди прийшов саме заради цього.

— Та от, таки ся змилував над тобою, тому я тут. — пофігістичним тоном сказав молодик, замислено чухаючи все ще не голену вилицю. "Точно з мене знущається, - не без підстав обурилася я, насупившись. - Якщо вже такий, то міг би і з самого початку "ся змилувати", ідіоте". Гордовито гмикнула, відвернулася і по-партизанськи замовчала. — Ну, якщо не хочеш, аби я ти поміг, то я не буду. — оцінивши мої дії, повідомив сіроокий, а потім підійнявся і почав відходити від берега. Тоді я відразу приречено крикнула:

— Ні, чекай! — хлопець тут же ж зупинився, секунду постояв і розвернувся до мене, підходячи ближче.

— Що таке? — вдав цікавість він, безцеремонно звівши одну брову догори. Побачивши його провокативну реакцію, я злісно стисла щелепи, а далі роздратовано видихнула.

— Допоможи мені, будь ласка... — прошепотіла самими губами, принижено опустивши голову.

— Що-що? Пробач, я не почув. — б'юся об заклад, цей гад зараз артистично приклав долоню до вуха. "Та годі тобі з мене насміхатися!".

— Я прошу, щоб ти допоміг мені. — трошки чіткіше додала я, все ще не підіймаючи погляду.

— Можеш говорити голосніше? А то шось си там белькочеш під ніс, і думаєш, що я то вчую. — прискіпливо попросив мій "прекрасний" сусід, присівши навпочіпки, а мої губи лише міцно стиснулися однією стриманою лінією. "Та щоб тобі повилазило!".

— Вово, допоможи мені, будь ласка. Прошу тебе... — придушивши у собі палаючу злість, я підвела на нього благальні блакитні очі. Парубок здивовано подивився на мене у відповідь. Потім якось зніяковіло відвів свої сірі і, трохи помовчавши, почухав шию.

— Ну, так і бути. Що в тебе там, Настю? — володар русявого чубу обережно спустився до мене, намагаючись не забруднитися, і вирівнявся. "Настю?" - повторила для себе його незвичне звертання я, а тоді якогось милого зашарілася. "Ні, це все спека! Люди, не подумайте неправильно! Через ту спеку я і розчервонілася!". — Чого дивишся на мене? Кажи. — привів мене до тями Володя.

— А, так. — стряхнула я головою, розганяючи дурнуваті думки геть. — Не можу вилізти, бо щось та нога болить. І вона, напевно, застрягла в якомусь корчі. — боязко зиркнула на свого горем нажитого рятівника і завмерла через його серйозність, поки він уважно мене слухав, поглядом досліджуючи утоплену кінцівку.

— Зараз розберемося. — діловито розім'явши руки, мовив той, а тоді зняв свої капці і заліз у болото майже по коліно. "Добре, що на ньому шорти, а не штани", - в ту мить подумалось мені. Молодик почав коперсатися у мулі, намацуючи мою бідолашну ніженьку. Через кілька коротких хвилин він витягнув мій капець і мовчки подав його мені. Я ж, так само нічого не кажучи, прийняла вручену річ. — Це вона? — поцікавився русявий красень, і я відчула, як мою нижню кінцівку обережно мацали його пальці.

— Т-так. — від неочікуваності його ніжного дотику і питання мій голос здригнувся. "Стоп. "Красень"???".

— Еге, вона дійсно застрягла у якихось гілках. І як ти у таке втрафила? — в наступну мить зрозуміла, що парубок почав намагатися акуратно звільнити мою стопу від того поганючого галуззя. Інколи її пронизував неприємний біль, але я стралася мовчати і не смикати нею, аби ніяк не заважати йому. — Здається, все. — констатував Володя, а потім я витягнула свою звільнену ногу з того бісового болота.

— Фух, дуже дяку… — вже захотіла подякувати, та запнулася через різке поболювання у області щиколотки, коли крутила стопою, щоб розворушити її.

— Досі болит? — стривожився хлопець, а я лише невпевнено кивнула. — Гаразд, залізь мені на спину, зараз віднесу тя до лікаря, а то не певен, що зможеш сама йти. — розвернувшись до мене задом, мовив він, а мої блакитні очі лише здивовано подивилися на нього.