Розділ 6. "Знову гад не дає спокою!"

— Саме так. Чому ти настільки здивований? — поставила я цікаве питання, щиро не розуміючи його емоцій. — Що, невже дивно, що така, як я, має хлопця? — змінила той чудний тон на більш веселий.

— Та нє, просто… — Вова сконфужено почухав потилицю, безцеремонно не дивлячись мені в очі, а згодом продовжив: — Ай, забудь! — махнув він рукою, після чого розвернувся і покрокував до воріт. — Дякую, що мамі помогла! — крикнув наостанок, а я лише невпевнено агакнула.

"Що це з ним? - не могла збагнути, зачиняючи двері дому, поки брови самі по собі вирішили зіткнутися у незрозумілій боротьбі. - Якщо вже хотів дізнатися, то міг би й спитати. Хоча не факт, що я би розказала, ахахах, але все одно ж".

— Шо там сі стало, любонько? Про що сь ви говорили? Помогла пані Марті?  — поцікавилась бабуся, накладаючи у миску так звану білу зупу, запах якої вже повним ходом огортав увесь дім, а не лише кухню.

— Допомогла, мені навіть прикрасу подарували! — втішилася, згадавши про гарну шпильку, що принесла з собою. — А говорили про… Всілякі дурниці. — нервово посміхаючись, мовила я. Не хочу її у це втягувати.

— Про які такі дурниці ви тріскали язи́ками, що Вова ні живий, ні мертвий пішов з мого двору? — "Ні живий, ні мертвий?? Це ось так вона описала його емоції на обличчі? Неймовірно!" - очманіла я, зрозумівши, що вона все бачила і таки добре мене знає, хоча я так давно у неї не була. "Певно, з маминих і татових розказнів…".

— Та… Мені Ігор дзвонив, а Вова вихопив телефон і вибив. Не знаю, що йому було. — стенула я плечима, відвівши очі вбік. Потім сіла за стіл і почала наминати смачну їжу.

— Ти сі досі з тим Ігорем тігаєш? — її общипані старі брови полізли догори, утворюючи і без того видні складки на низькому чолі. Я похмуро опустила голову, продовжуючи жувати.

— Нічого не можу з ним зробити… Просто, люблю його. Для чого мені його залишати? — ледве вичавила з себе я ту паскудну брехню. "Ох, як же ж мені непросто всім, хто про нього знає, це пояснювати!". Бабця з докором подивилася на мене, поки мої лицеві м'язи, нехотячи, створили щось лише схоже на посмішку.

— У біду він тя зажене, мила, чесно ти кажу. — несхвально хитаючи головою, мовила жінка, а я знову засмутилася через правдивість її слів, опустивши погляд додолу. "Знаю, бабусю. І, боюся, вже загнав…".
Я нічого не відповіла навіть після кількох хвилин, а лишень протяжно зітхнула, продовжуючи спорожнювати миску.

— Дякую, було дуже смачно! — крикнула я, переступаючи поріг кухні.

— На здоров'я! Далеко бись не йшла, бо скоро будеш виганяти корову на пасовище! — голосно відповіла мені бабця.

— З-зрозуміла! — невпевненість видала мене тремтінням у голосі. "Гм, я ж не буду її пасти, ні?" - не знати чому, злякалася я.
Згодом опинившись у кімнаті, лягала на прохолодне покривало, що застеляло величеньке ліжко, і розслабилися, хоча мозок був-таки напруженим. "А якщо Ігор справді приїде сюди за мною?? Спокійно, а він хоч знає, де я? - ця думка миттєво втішила мене настільки сильно, що самій було дивно. - Стоп, він ж може легко в батька запитати. Чорт!". Я повернулася на бік і міцно схопила невелику м'яку подушку з витіюватими візерунками, почавши стискати її. "Як же ж мене це змучує, жах! - подумки зітхнула я, стуливши очі. - Гаразд! Поки не настали кільканадцяті числа можна так не хвилюватися! Він казав десь шістнадцятого, значить до чисел так чотирнадцятих-п'ятнадцятих має бути тихо". Я підвелася, поправила одяг, волосся і покрокувала до виходу з кімнати, почувши крик бабусі, яка мене кликала.

Коли вийшла навулицю, а саме задній двір дому, побачила нашу корову, що була темно-коричневого кольору, вкрита поодинокими великими білими плямами. Була вона, скажу вам, знатно так затрацкана самі знаєте, чим.

— Не встигла шось йї вимити. — зйойкала старенька, прутиком женучи її до воріт. Побачивши своїх парнокопитних подруг, тварина видала всім знайоме протяжне мукання. — Клич її Знáйда.

— Чому саме "Знайда"? — вирішила запитати я, догнавши її і нашвидкоруч вхопивши хоч якогось патика.

— Бо та гадрá все любить найти проблем на голову пастухів. — проворкотала бабуся, тріснувши ту по боці сухою гіллячкою. — Хоча молоко дає дуже смачне, тому я йї і тéрплю. — на її дивне бурчання я могла лише тихо хихотати. — Ось так будеш вести її. Там повз два озера, а далі буде поляна, та й вона сама плестимеся за іншими. — я схвильовано кивнула, наче мені доручили якесь складне і важливе завдання, і почимчикувала за худобиною.

— Еге-гей! Які люди в Голлівуді! — почула я знайомий бас, а потім уже сам його власник вискочив з-за хвіртки свого подвір'я.

— Теж женеш свою корову? — спокійно проігнорувавши його провокаційне вітання, спитала я.

— Ага. Добре, шо моя Яся не така цікава, як твоя Знайда. — Вова переможно схрестив руки на грудях і задоволено всміхнувся.

— А мені подобається, вона на мене схожа. — "Тримайся, Настю, тримайся", - давала я собі кам'яні настанови, поки брова несвідомо сіпалася від нервів.

— Справді? Гм, певно, ще ввидиш, що то далеко не добре, шо вона у вас така. Нелегко тобі з нею доведеся, коли буде ваша черга.

— Наша черга? Ти про що? — не приховала я здивування, дійсно не розуміючи його слів.

— Значить, ще не горила ти пані Євдокія про то. — замислено почухав Вова потилицю, а я тим часом чекала на пояснення. — Дивися, — почав він. — У нас є так звана черга, за якою всі у селі мусять пасти корів. Бачиш, їх тут є аж п'ятдесят сім. — я озирнулася, і подумала, що скотини тут дійсно вдосталь. — Отам далі є величезне пасовисько, на якому якраз і пасуться усі ці корови. А пасуть їх за чергою, яка йде за хатами. Кожна сім'я пасе тілько днів, кіко у них є корів у стаді. Ясно? — молодик питально глянув на мене, а я лише насупилася, поки кора головного мозку ретельно обдумувала отриману інформацію. Потім я чітко агакнула і він щиро всміхнувся. "Ох, гарна ж у нього усмішка! - на мить замилувалася я. — Так, стоп! Якого біса я про це подумала??".