Розділ 5. "Як завжди, він мене дратує, та іноді й... Рятує?.."

— Дурастьо, ей. Прокидайся, Дурастьо. Вже одинадцята година, скільки ще будеш спати? Ви, аж слина тече по подушці. — почула я крізь сон дуже знайомий голос. Через секунду стомлено розплющила блакитні очі і побачила гарне(чорт забирай) задоволене обличчя Вови. Твого ж біса за ногу!

— А-а-а! Якого дідька ти тут робиш??! — схопилася я, піднявшись і відразу кинувши в нього найближчу подушку. Хлопець здивовано відійшов на кілька кроків і відкинув подушку на ліжко, попередньо вправно схопивши її.

— Я тут тя буджу, взагалі-то. — "Що за тон? Він що, образився?" - пронеслася нервова думка в моїй вже не сонній голові. Не намальовані брови зійшлися над переніссям, спохмуривши моє обличчя.

— Я би й сама встала. Ти дарма прийшов. — фиркнула, відвернувшись. "Господи! Він мене сплячою бачив! Я ж така жахлива!".

— Гаразд. Я зрозумів. Тільки не забувай, що сьогодні йдеш на грядку до моєї мами. — Вова розвернувся, збираючись залишити мою кімнату. Ах так, дійсно…

— Чекай, ти зі мною щось робив, поки я спала?? — мене ніяк не хотіла покидати ця тривожна думка.

— А чому я мушу відповідати? — "От маєш, таки образився, мабуть. Хоча.. він ж завжди такий". — Навіть не думай мені ту допит влаштовувати. — молодик взявся за клямку. Я хотіла ще щось сказати-заперечити, але він перебив: — До речі, гарні перса. — хтива посмішка відвідала його обличчя, і Вова пішов.

— Збоченець! — гаркнула я йому вслід, рефлекторно закривши груди руками. Ех, а спальне платтячко-то атласне, все видно було, напевно. Бляха-муха!
Потім знесилено впала на ліжко і, ще кілька довгих хвилин повалявшись, піднялася.

Вбрання вирішила не змінювати. Залишила ту ж стареньку жовту футболку і зручні, здається, волейбольні чорно-жовті шорти. Пф, як бджілка.

Всі туалетні справи зробила на раз-два, як кажуть, щоб не затримуватися.
Коли прийшла на кухню, привіталася з бабусею.

— А скажіть, що Вова робив у мене в кімнаті? Ви його впустили до хати? — з легкою обуреністю і підозрою запитала я, смакуючи вівсянку з молоком. Старенька цікаво глипнула на мене.

— Та, доню, я йго пустила. Бо він повів, що якось забув у мене свою кепку. То вже не знати, найшов він її чи́ ні. А що?

— Та нічого. Просто, він зайшов до мене і збудив.

— Ну видиш, Вова, певно, тя си вподобав, тому й захтів збудити. Ти ж ше мусиш йти до його мами.

— Вподобав? Та де ж тут логіка, взагалі?! — не второпала я, а бабуся лише мило посміхнулася. "Змовилися вони всі, чи що?".
Доївши і начепивши на голову першу ліпшу кепку(насправді довго вибирала, просто люблю "MARVEL", от і кепку якраз таку знайшла), пішла у двір мого найулюбленішого сусіда. "Та кращого, ніж він, не знайти!" - сарказм разом з різними думками так і лився.

"Сподіваюсь, на городі будемо лише я і його мама. Можливо, вийде з нею про щось поговорити…" - неспокійно думала я, заходячи на територію мого найзапеклішого ворога на це літо.

— Ти, мабуть, Настя. — звернула на мене увагу старша жінка середнього зросту, коли хвіртка її воріт дзенькнула. Її волосся було темним і коротким, а очі карими і такими, знаєте, добрими. Я ледь схвильовано посміхнулася. — Проходь, люба. Пробач, звичайно, що я тя так забрала від пані Євдокії, але мені конче потрібна допомога жіночої руки. Адже хлопи в городі николи не пораються. Можеш кликати ня пані Марта.

— Приємно познайомитись. Я залюбки вам допоможу, от тільки зразу вибачаюсь за якісь незручності, а то я вже дуже давно на городі нормально не працювала. — поправляючи свій головний убір, пішла слідом за нею.

— Та ніц страшного. Зараз я тя всього нау́чу. — "Виглядає вона приємною жіночкою, нічим не гірша за мою маму", - я знову посміхнулася.

— Я буду старатися. — ага, непоганий у них будинок. Теж євровікна, двері гарні і стіни. Гм, цікаво, як там всередині? Мою увагу привернуло те, що на одній зі стін особняку висів диких виноград, який, переважно, сам по собі в'ється, прикрашаючи зовнішній вигляд будівлі. Екзотично виглядає, чесно кажучи. Через кілька секунд неспішної ходьби ми дістатися до потрібного місця. "Ого, досить великий у них город", - подумала я, поки ми проходили повз грядку огірків, листя яких тільки-но показалося, полуниці і ще якоїсь рослинності.

Несподівано хтось пробіг повз і здер з мене кепку так швидко, що моє розпущене волосся одним ривком здійнялося у повітря і впало мені на очі. Я поспішно його поправила. Та що ж це??

— Мамо, а Настя стибзила мою кепку! — по-дитячому заявив знайомий мені парубок, ставши перед нами, через що ми зупинилися. Хто ще тут дитина, чорт забирай!

— Що? Ти брешеш! Нічого я не.. тибзила? Що це за слово таке?? Коротше, я цю кепку не крала, а в нас вдома знайшла! — так само почала виправдовуватися я, намагаючись забрати в нього головний убір. Хай йому грець!

— Насте, ця кепка справді йго. — задумано сказала його мама, тим самим миттєво припинивши нашу суперечку.

— Але, але… — і тут я згадала бабусині слова про те, що Вова забув у нас свою кепку. Ау, Настю, Вова забув у нас свою кепку. Чуєш? А ти її взяла, дурепо… От покидьок! "І як так вийшло??"  — Чому ж ти її не забрав?? Ти спеціально хотів мене опозорити?! — гаркнула я на нього, поки він голосно сміявся. "Та що ж цей ідіот витворяє?". І пощастило ж мені, що першою ліпшою кепкою виявилася саме його кепка. Чорт!

— Настю, не злостися на нього. Все добре. Не переживай, я знаю, що ти хороша дівчина, адже твоя бабуся мні про тебе багато повідала. — жінка тепло посміхнулася, що трохи заспокоїло мене. "Ну, якщо ви так кажете…". — Володь, любий, ти Настя що, справді настільки ся сподобала, що ти її так дразниш? — несподівано звернулася вона до сина, цікаво звузивши очі. "Що-що вона спитала?". Вова на секунду завмер, почувши її питання, а потім його щоки неочікувано почервоніли. "Що?!!"

— Мамо, що ти таке мелеш?! — гаркнув парубок, прикривши обличчя рукою і трохи відвернувшись. — Пензелюйте вже на свій город… — сіроокий кинув мені свій головний убір, розвернувся і поспішив покинути нас. "Пензе.. що?".