Розділ 4. "Що зі мною сьогодні відбувається?"

...Коли побачила... Н-натана???

— Тихо, лялечко, я ти нич не зроблю. Вова нас не ввидить, тому що в горіха так гілки нахиляються, що закривають стовбур, тому ніц не видко... — він би далі продовжував говорити, та я насупила брови і перервала його, вдаривши в ногу. Хлопець від несподіванки відскочив і тихо ойкнув, після чого я, усвідомивши, що звільнилася, не знаю для чого, видряпалася на той величезний горіх. Добре, що стовбур був невисоким. Але все одно це було зробити досить складно, та адреналін взяв своє (трясця його матері)! До того ж у тому місці, де починалася крона дерева, було багато вільної території, щоб там сісти.
Вмостившись зручніше, я "озброїлась" добрим десятком горіхів, які валялися неподалік, і чекала, поки той Натан, якщо не помиляюся, почне лізти на дерево.

— Дівчинко, що ся трапило? Чому ти втічила? — пошепки, але так, щоб я почула, запитав він, задерши голову догори. "Гм, лізти сюди не збирається, чи що?" - подумки, напевно, здивувалась я, але з відповіддю (чи то з питанням у відповідь) не забарилась:

— Якого милого ти тут робиш? Тільки не кажи, що тут недалеко і твій город! — на відміну від мого співбесідника, я свій голос не стишувала.

— Та не кричи ти. Вова ж нас учує. — тихо гаркнув юнак, а в його, нагадаю, зелених очах відображалась дивна стривоженість. Він роззирнувся по боках.  — Мій город не тут, аби сь знала. Просто прийшов до тебе. А для чого... Не скажу. Зараз сама ся дізнаєш. — серйозно налаштувавшись, коротко підстрижений брюнет почав лізти на горіх, а мене охопила паніка. 
З переляку я кинула в нього плід дерева. Та так, що він влучив прямісінько в голову.

— Не підходь до мене! Йди геть! — "Чому мені хочеться, щоб Вова почув мої крики??".

— Ай, та не метайся тим. Я ти ніц не зроблю. — його слова були не дуже переконливими, тому що обличчя у ту мить відвідала хтива посмішка.

— Шляк би вас усіх трафив! Та що ви від мене хочете?! — я кинула в нього ще зо два горіхи, через що він злісно зашипів, але промовчав. 
"Чорт, він так скоро до мене дістанеться. Що ж робити, мамочко, що ж робити??" - паніка мною опановувала з кожною секундою дедалі більше. Та й Натан на місці не сидів – ще кілька рухів і він буде тут, а в мене горіхів майже не залишилося. Таке враження, що мені не конче хотілося це робити, адже той, кого покличу, й так нічим не кращий, але: — Вова-а-а-а-а!!!

— Дурепо, чого репетуєш?! Нащо ти йго кли… — Натана різко перервало те, що чиясь рука його схопила ззаду за футболку і одним сильним ривком спустила на землю.

— Натане, якого чорта ти тут робиш? Що, дівок у селі мало, що ти до Насті приліз?! — Вова люто схопив того вже обома руками за перед футболки і труснув ним.

— Вово, а з якого то дива я не можу до неї прийти? Ти як порався там на городі, то так ся і порай. Чого ти сюди присунув? — Натан не менш злісно подивився у сірі очі парубка, схопивши його за ті ж руки, які його ніяк не відпускали. 
Вова кілька секунд промовчав, а потім, таки відпустивши його, відійшов і, стараючись заспокоїтися, мовив:

— Лише глухий не вчув би йї скаженого вереску. Натане, по-доброму ти кажу, коби сь ішов займатися своїми справами.

— Ну гаразд. Але я від неї ся не відчеплю, і ти то знаєш. — короткий погляд на мене й він розвертається – іде. "Фух... Нарешті, можна зітхнути з полегшенням". Якось заспокоївшись, я усвідомлюю, що досі не злізла з горіха і, повільно піднявшись, починаю шукати способи виконання цієї дії. 
Та не тут це було! Я раптово наступаю на круглий плід дерева й, не втримавшись на місці, лечу вниз, до землі. "Ох, мамо! Та щоб мені добре було з моєю-то незграбністю!" - очі від страху миттєво сильно заплющилися, а крик сам по собі вирвався із горла.

А далі – тиша.

Через недавній переляк я не усвідомила, що зараз опинилася у чиїхось руках, які мене, здається, так міцно притискали до себе.
Повіки піднімалися так повільно, наче боялися когось побачити, когось не того ("не того"?). 
В наступну мить мої блакитні очі здивовано вдивлялися у спокійні сірі мого рятівника, який і тримав на руках. Неголене обличчя, на диво, так близько, й мені чомусь захотілося доторкнутися до нього рукою. Губи ледь привідкрилися, наче я хотіла щось мовити, але просто тихо видихнула в його міцну шию, не в змозі видавити з себе й слово. 
Тілом відчувала, як кожен м'яз його торсу напружений, і через це рельєфність тіла ще більше виділялася. Серце билося настільки скажено, що я боялася, що він може це почути (і відчути). "Мамо, а він ж досі без футболки…" - це усвідомлення мене не здивувало, що якраз і дивно. Долоні обережно торкнулися напружених грудей і повільно ковзнули по них вгору й вниз, відчуваючи, як легені, що всередині, раз за разом поглинали повітря. Вдихаючи запах його тіла, я знічев'я зрозуміла, що хочу не лише просто вдихати його ("що"?). Хлопець не зводив із мене цікавих очей, у той час як я сама не усвідомлювала, що роблю. Повільно підвела голову і, зустрічаючись із його дивним, наче чекаючим на щось поглядом знову, раптово збагнула все своє бісове положення. Щоки моментально почервоніли, і я голосно скрикнула: "Господи!". Чи то від несподіванки мого крику, чи від чогось іншого, його так звана хватка ослабла і завдяки цьому я звільнилася від тих рук, попередньо відіпхнувши парубка від себе. Швидко відійшовши на певну відстань, я смикано поправила футболку. "Чорт, навіть вона трохи змокла від його поту", - здивувалася тому, що ноги трошки тремтіли. "Та що зі мною? Може, ще від падіння не відійшла?..".

— Я не "Господи", я – Володя. — молодик дивно всміхнувся і поправив волосся рукою, у той час як інша була розміщена на боці. Таке враження, що він мене на щось провокує.

— П-пробач. Щось я сьогодні сама не своя… — я схаменулася і відвела соромливий погляд вбік. "Та йому би в моделі".

— Та ніц. А от подякуєш ми потім. Якщо ти не проти, я сам придумаю те, чим сь зможеш мені відплатити. Ти ж покликала саме мене не просто так. Чи я, либонь, помиляюся? — поки я шукала щелепу на землі, він розвернувся і, йдучи геть, кинув фразу: — Ще зустрінемось, Дурастьо. — "Та щоб його! - я гордо фиркнула, зі свого боку, повертаючись за мискою. - А тоді він мене "Настею" назвав!.. Ненормальний якийсь… "Відплатити"?? Я що, по вашому, шльондра?! Ідіот! Ненавиджу! Ненавиджу!". Не дивлячись на нього, підійшла до відра (а радше, відрища) з добривом і, швидко набравши його в мисочку, розвернулася, знову обурено фиркнула так, щоб він почув, і гордо покрокувала на город до бабусі.