Розділ 3. "Та що йому від мене треба?"

За створену атмосферу вдячна цій пісні: Clean Bandit feat. Ellie Goulding - Mama.

Перш ніж я знайшла той поганючий город, який, як виявилося, був зовсім не біля хати, я встигла багато чого натерпітися. 
Уважно (чи-то неуважно?) обійшовши все довкола дому, я "неочікувано" умудрилася знову наступити на коров'ячий ланюх, щоб його! Добре, що цього разу капці на мені були старі. А от спокійно пройти якоюсь стежкою, яка, напевно, вела в якесь поле, мені не дав нахабний півень, який, якогось біса, почав за мною гнатися і скажено кукурікати. Те, як я бігла, падала і ще раз бігла від нього, просто треба було бачити. Пізніше, якось таки втікнувши від того курячого самця, мені вдалося, відхекуючись, заблудитися в невеликому (чи таки великому?) саду, в якому росло все, що захочеш: від доволі тендітних, але дуже колючих, кущів ожини до яблуньок, яким вже було не знаю, скільки років. Ось там, проходячи повз кущі ще не дозрілої і, напевно, смачної малини, я раптово натрапила на змію, вид якої не розпізнала через те, що зі скаженими криками чкурнула звідтам якнайшвидше. Ті крики відображали собою фразу: "мамо-допоможи-убивають-хочу-додому-що-я-тут-забула??!!!". Там я також встигла знову впасти через те, що випадково стала на зовсім не помітне яблуко, також змогла трохи подерти футболку колючками малини, подряпати ноги, якось ледве відбитися від бджоли, яка врізалася прямо мені в лице, і ще сто разів пошкодувати про те, що народилася не в Єгипті (не питайте, до чого тут це). Ось таким способом я і вибралася з тих сільських "хащів" (чи, може, джунглів?).

Поступово і вже обережно, так як зрозуміла, що тут можна очікувати будь-чого, вийшовши в широке поле, шлях до якого був перегороджений старою брамою, яку я, на диво, легко і безперешкодно оминула, переді мною відкрилися дивовижні краєвиди: лінія жовто-зеленого горизонту була майже ідеально-рівною і чудово поєднувалася із насичено-блакитним небом. Все довкола зачаровувало своєю привітністю і живучістю. Повсюди літали різні комашки, пташки і де-не-де могли навіть бути якісь польові миші (чи що це таке там з трави мені здалося?). Вітер бавився ще не достиглим житом, підростаючими соняшниками і бобом, а ще різноманітним листям дерев, які росли таким чином, що створювали суцільну природню огорожу для поля. Гуляючи в їхніх кронах і водночас розносячи запах самої природи повсюдно, вітерець створював таку собі музику і незвичайну атмосферу вільного життя, яка просто перехоплювала подих. Я з насолодою вдихнула чисте й таке свіже повітря і несвідомо посміхнулась. Ту ж майже ідеальну лінію горизонту псував великий і, напевно, старий горіх, на кремезних гілках якого вискакували, як я зрозуміла, сойки і який відразу кинувся в очі, треба було мені вийти в поле. 
Там-то, приблизно за метрів так п'ятдесят (не питайте, як я сойок помітила), недалеко від того ж горіха, я й побачила свою бабусю, яка зігнулася і щось копала мотикою у землі і яка мені в ту мить здалася богом, який мене врятує від будь-яких негараздів. Я дуже зраділа, що, нарешті, знайшла свою "рятівницю", і повним ходом, захекуючись, побігла до неї. Та не треба було мені так спішити. Нічому мене життя не вчить! Мене мої "улюблені" пригоди і тут застали! Адже, поки бігла, встигла ледь не вмерти через те, що якась бісова комаха попала до рота і змусила відкашлюватися (попередження: краще не бігайте з відкритим ротом), кілька разів обпектися кропивою, а також заробити на волоссі не знаю, звідки, будяк (а то й не один). По дорозі побажавши цьому світу всього якнайкращого, я прийшла (а не прибігла) до бабусі майже повністю спокійна.

— О, Настусе, люба, довго ж ти ся сюди добирала. Може, просто добавки си взяла і доїдала? — хибно припустила старенька, випрямившись і повернувшись до мене. Я засміялася, намагаючись не видати нотки істерики в голосі.

— Ні, бабусе, просто трошечки заблукала... У вас тут такий великий сад! — раптовий писк в останньому слові видав мою нервовість, яка ще не пройшла.

— О.. Я рада, що ти си так вподобала сад. Хоча там багато чого треба би було сі позбути, бо вже просто неможливо там ходити...

— Ага.. я помітила… То.. що мені зараз робити? — я захотіла забути про той ідіотизм, який трапився зі мною, поки я сюди діставалася, тому й вирішила швидше приступити до поки що невідомої праці. Старенька пояснила, що зараз ми (чи лише я?) будемо садити цибулю. Вона сказала, що вже зробила декілька рядків і всі потрібні добрива вже дала туди. Також наголосила, щоб я дотримувалася певної відстані між тими дрібними цибулинами, які буду саджати. Я подумала, що це буде нескладно, і почала.
Робота йшла непогано, от тільки сонце наполегливо пекло в голову, змушуючи мене шкодувати, що я старанніше не шукала кепку. Цибулина за цибулиною, цибулина за цибулиною, цибулина за цибулиною, як раптом я відчула, що мені стало легше, наче тінь якась з'явилася ззаду.

— О, Дурастя, нарешті, сюди придибала. Довго ж ти цей нéщасний город шукала. — засміявся майже у мене над вухом, як я зрозуміла, Вова. Це було не так раптово, щоб я скрикнула, але все ж моє тіло трохи здригнулося.

— Тобі яке діло, зараз я прийшла чи ні? Пфф... Відчепися від мене. — обурилась я, подивившись на нього примруженими від сонця очима. Він був одягнений у те ж вбрання, що й тоді, коли ми останній раз бачилися: якісь сірі шорти, довжиною ледь нижче коліна, синя футболка, яка була трохи мокрою від поту, і червона кепка, яка чуть-чуть впорядковувала його трохи пряме (чи таки не пряме?) волосся. Парубок знову зареготав. "Чорт забирай, як ж це дратує!".

— Та шо, ся привітати не мож? Ми ж тепер сусіди як-не-як. — "Він вважає, що це настільки вагомий аргумент??". Я вкотре за цей день фиркнула.

— Будемо ми сусідами хоч в пеклі, я до тебе ніколи в гості не прийду!

— Ахах, а кому такий гість, як ти, ся здав?

— Не зли мене! Йди туди, куди йшов! Не заважай працювати. — нервово гаркнула я, легко штовхнувши його. Він трохи відійшов, потім знову підійшов і задумано подивився на мої саджанці.