Любовний трикутник.

Я навіть не можу пригадати коли це почало проявлятися у мені, в який саме  момент мій внутрішній гріх оволодів моєю підсвідомістю та безжально але дуже акуратно підкорив своїй волі. Вже не було і вільної хвилини аби я не згадувала найдрібніші деталі нашої з Єгором останньої зустрічі. Все, ну прям усе, мене тягло до нього: запах, погляд, легка усмішка, моє тіло зводило спазмами при кожній думці про нашу лишень ймовірну близькість.

З останньої нашої зустрічі я кожного дня шукала у пересічних людях його погляд, ловила найвіддаленіші нотки його парфума у торговельних центрах. Та постійно мріяла аби він надіслав мені бодай одне смс. Та це напевно лишень робота моєї хворобливої фантазії. У свої сорок, маючи чоловіка з яким прожила пліч о пліч більше п’ятнадцяти років та доньку  підлітка я дала собі дозвіл відчути нові емоції. Давно вже забуті у повсякденному житті шлюбу. «Дала собі дозвіл» чи це правда я дала? Чи це просто бажання отримати швидкі емоції сексуального характеру, та відчути себе, бодай не надовго, бажаною?! Я дуже чітко пам’ятаю той день коли він до мене завітав на роботу.

Початок червня. Мій кабінет виходить на сонячну сторону тому вікна були відчиненими. Заняття з учнями певний час як уже закінчилися тому вони з явним полегшенням пурхнули, наче ті маленькі пташенята на зустріч літнім пригодам. Легкий вітерець провітрював нещодавно заповнену аудиторію та доносив приємно солодкуватий запах липневого квіту. Я як завжди дописувала нікому не потрібні звіти та дооформлювала журнал відвідування. І в цей момент, коли я не була готова до того що моє життя переверниться з ніг на голову, у дверному проході з’явилося «тіло», яке я побачила лишень боковим зором. Гість тримався дуже стримано тому чекав доки я допишу речення до крапки та привітаюсь з ним хоча б зорово. Так і сталось. Та я не одразу впізнала свого гостя. Переді мною стояв високий, довгов’язий молодик з витонченими, я би сказала аристократичними рисами тіла та манерами. Усміхнувшись він промовив:

• Привіт! – і стих в очікувані моєї відповіді.

Мій мозок вибухав від інтенсивності роботи у пригадуванні цієї людини. Відчуваючи, що пауза з моєї сторони за над то затяглась я підводячись біля столу змогла видавити із себе:

• Привіт.
• Ви мене забули Анна Миколаївно?! – наче дражнячись продовжував посміхатися парубок.

Розтягнувши збентежену посмішку на все обличчя я перепросила:

• Вибач, але справді не пам’ятаю…мені потрібна твоя допомога.

Він впевнено рушив від дверей до мене витягаючи із-за спини букет червоних троянд.

• Це Вам. Я Єгор Мельниченко, Ви мені декілька років потому давали уроки живопису, пам’ятаєте?

І тут мене наче вдарило струмом. Чіткі епізодичні картинки наших з ним спільних уроків ожили у моїй пам’яті.

• Єгоре? Це ти?...Божечки як ти виріс!!Дякую за квіти. Як ти тут опинився? …капець як швидко плине час… - моєму здивуванню не було меж.

Я пам’ятаю всі наші заняття. Він був дуже слухняним учнем. Все що я йому давала, в плані техніки та моїх вмінь, він вбирав у себе наче губка. Коли настав момент його зростання у мистецькому плані я відійшла у сторону, бо побачила, що тут моя місія виконана.

• Гуляв неподалік. Побачив знайому будівлю та й вирішив завітати до Вас перевірити чи ще тут працюєте.
• Як добре що ти зайшов. – з щирою посмішкою зауважила я. – Розкажи як твої справи? Чим наразі займаєшся?
• Ой, ця розмова на довго…Ви вже вільні? Може прогуляємось, на вулиці чудова погода. Сьогодні просто гріх сидіти у приміщені.

Я навіть трохи зніяковіла від пропозиції та потім одразу погодилась.

• А чому б і ні?! Ти правий, стільки років минуло…ходімо!

І ми рушили у спогади. Вийшовши на вулицю ми сіли до Єгорової автівки та поїхали у центр. Весь час ми розмовляли, пригадували наші розмови, уроки, сумісні поїздки на пленери. Все було так вільно, природньо. Ми доповнювали фрази за одне одним. Час минав невблаганно швидко. Мене привів до тями дзвінок по мобільному. Напис на екрані – «Коханий» і я різко перевела погляд на годинник – 21. 15. Спиною пішов холодний піт і я навіть відчула як шкіра моя почала багряніти:

• Блііін! Я навіть не помітила як линув час, вже чоловік мене шукає!

Єгор помітив тривогу в моїх очах та в якості підтримки поклав свою руку на моє плече:

• Треба відповісти. Не хвилюйся, ми ж нічого протизаконного не робимо!!

Це пролунало досить дивно але інтригуюче.

• Так, коханий…вибач будь ласка, що не попередила тебе…, - чоловік був обурений і лаявся на мене над то гучно.  – Не хвилюйся, я скоро вже буду вдома та все тобі розповім.

Я поклала слухавку з певним осадом розчарування, гнітом зобов’язання перед партнером та певною неволею. Це складно пояснити та в той момент мені дуже сильно захотілося бути вільною та не перед ким не звітувати де я? з ким? Та о котрій повернуся додому? Наче мале дівча якесь.

Повернувши присоромлений погляд до Єгора промовила ледь чутно:

• Вибач… але мені слід уже їхати додому.

У очах юнака щось змінилося.

• Звісно, я зараз тебе відвезу назад.

Повернувшись до родинного «гніздечка», та ще й з букетом квітів, я вислухала дуже багато у свою адресу. Тієї ночі ми з чоловіком спали порізно. Та мене це чомусь не лякало. Бо засинаючи я пригадувала теплі розмови з Єгором, його дружню усмішку та дякувала всесвітові за пережиті сьогодні приємні емоції.

Найближчими днями Єгор щодня навідувався до мене на роботу. І ми продовжували спілкувати та десь вже на день третій наших зустрічей я наважилась запитати:

• Чому ти до мене так часто ходиш?...не подумай, - одразу почала виправдовуватися я. - Мені приємно наше спілкування…та чи в тебе немає іншої роботи? Чому ти не проводиш свій вільний час з однолітками?