7 Розділ

Його карі очі округлилися, і він почав шалено, наче вітряк, махати руками в знак протесту прямо перед обличчям Макса. Яке, в біса, проживання?! Яке харчування?! Вони самі перебивалися кишеньковими грошима, а репетиційна була їхнім єдиним легальним прихистком! Хару хапав ротом повітря й показував на себе, а потім на школу, намагаючись усіма доступними жестами донести, що Макс просто збожеволів.

Макс продовжував ігнорувати шалені пантоміми Хару, упевнено тримаючи слухавку біля вуха.

— Так, добре. Коли вам зручно буде під'їхати?.. Сьогодні? Ввечері. Добре.

— Прослуховування! — гарячково прошепотів Хару прямо йому в щоку, активними кивками нагадуючи про головне.

— А, точно, — швидко зорієнтувався Макс. — Підготуєте щось на прослуховування. Колонки? — він на мить прибрав телефон від вуха й запитально глянув на Хару. Гітарист закивав. — Так, ми маємо колонки. Добре, так, до вечора!

Макс нарешті скинув дзвінок і полегшено видихнув, а Хару миттєво підскочив до нього, хапаючи за плечі:

— Ну що? Що він сказав? Хто це взагалі?

— Він сьогодні буде о 18 годині біля бібліотеки, — спокійно розклав по поличках клавішник, ховаючи мобільний у кишеню. — Сказав, що буде в червоній футболці і шортах, так що не переплутаємо.

Хару на секунду зрадів, але туман ейфорії швидко розвіявся, і його карі очки знову підозріло звузилися. Він згадав попередню фразу друга й упер в боки руки.

— Так, стоп. А тепер повернемося до головного. Що ти йому наплів про проживання?! Яке харчування і житло?!

Макс кумедно потер потилицю, трохи відводячи погляд убік, ніби прораховував траєкторію польоту якоїсь серйозної відповіді.

— Ну... він просто не з міста. Сказав, що якраз шукав, де жити під час навчання. Я подумав... ну, можемо поселити його в репетиційній. Нам усе одно потрібен басист, а так він завжди буде під рукою.

Хару від такої геніальної логіки аж повітрям удавився. Він зробив крок назад, дивлячись на Макса як на божевільного, і білі пасма волосся обурено злетіли від різкого руху голови.

— Ти що? Нормальний, взагалі?! Поселити в репетиційній?! Максе, це шкільне приміщення! Якщо директор дізнається, що ми там влаштували безкоштовний хостел для басистів, нас не те що на фестиваль не пустять — нас із вовчим білетом зі школи випруть! Ти взагалі думаєш, що кажеш?!

— Телефон віддай, це взагалі-то мій!

Макс спокійно витягнув мобільний із кишені й простягнув другові.

— Придурок!

Гітарист із криком замахнувся ногою, намагаючись дати Максу легкого копняка для профілактики. Проте клавішник, попри свій зазвичай флегматичний вигляд, зреагував блискавично — він різко відскочив убік, голосно засміявся й припустився навтьоки через усе шкільне подвір'я.

— А ну стій, бізнесмен недороблений! Я тобі зараз влаштую проживання з харчуванням! — кричав Хару, вивертаючи ноги й кидаючись навздогін.

Вони встигли пробігти заледве половину дистанції навколо клумби, як важкі пластикові двері спортзалу зі скрипом відчинилися. На ґанок упевненою ходою вийшов учитель фізкультури — високий, широкоплечий, із незмінним свистком на шиї та суворим виразом обличчя.

— Е! Діти, а ну на урок! Розбігалися тут! — гримнув його басистий голос на все подвір'я. — Хто не в класі — зараз у мене три кола навколо стадіону бігти буде!

Хлопці миттєво загальмували, ледь не врізавшись один в одного. Перспектива здавати незапланований крос у червневу спеку нікого не надихала.

— Біжимо, біжимо! — прошепотів Хару, різко міняючи траєкторію.

Уже не розбираючи дороги, підганяючи один одного підборами й ледь стримуючи сміх, музиканти чимдуж помчали назад до шкільних дверей, аби заховатися в коридорах до того, як фізрук дістав свій блокнот для зауважень.

— Але у нас все ще немає барабанщика, — приречено зітхнув Хару, коли вони з Максом нарешті заскочили в будівлю школи й уже спокійнішим кроком пішли по коридору. 

— Думаю, ще відгукнеться хтось, — філософськи помітив Макс, тримаючи руки в кишенях і навіть не сповільнюючи ходу. — Оголошення висить лише пару днів, народ розгойдується.

— Так у нас немає часу! Нам уже треба на повну готуватись до фестивалю, розумієш? — Хару знову завівся, емоційно розмахуючи руками прямо перед носом друга. — Кожна репетиція на вагу золота, а ми басиста тільки ввечері побачимо, і то не факт, що він підійде!

Макс раптово зупинився посеред коридору й виразно подивився на соліста зверху вниз.