6 Розділ

Хлопець раптово схопився за голову, театрально похитнувся й випустив крейду з рук.

— Ой... щось мені... в очах двоїться, — жалібно простогнав він, притискаючи долоню до чола й прикриваючи карі очі. — Мені терміново потрібне свіже повітря, або я прямо тут упаду в кому!

— Дрейк, припини цей спектакль і пиши приклад! — суворо гримнула вчителька, схрестивши руки на грудях. — Твоя «кома» називається лінощами!

— Які лінощі, вчителю?! Це виснаження! — обурено вигукнув Хару, вмить «одужавши» для суперечки. — Я всю ніч… готувався до уроку! Моє серце не витримує такого навантаження! Ви ж не хочете мати гріх на душу через інтеграли?

— Досить, Дрейк! Іди вже на місце, з тобою все зрозуміло, — роздратовано махнула рукою вчителька. — Тільки повітря в класі струшуєш.

Хару задоволено посміхнувся, миттєво випрямився й ледь не підстрибуючи повернувся до своєї першої парти, переможно підмигнувши Ітті.

Вчителька тим часом зазирнула в журнал і перевела погляд на новеньку:

— Так, а ми продовжимо. Ітріанна? Давай подивимось на твій рівень знань. Прошу до дошки.

Дівчина спокійно піднялася зі стільця, поправила свої розкішні кучері й упевненою ходою підійшла до дошки. Вона взяла крейду й без жодних вагань, швидко та граційно розписала складний приклад на кілька дій, коментуючи кожен крок. Хару з відкритим ротом спостерігав за кожним рухом її руки, остаточно переконуючись, що вона — богиня.

— Прекрасно! — задоволено кивнула вчителька, ставлячи жирну п'ятірку в журнал. А потім повернулася до музиканта — Вчись, Дрейк.

Вона важко зітхнула й подивилася на Ітті з надією в очах:

— Ітріанно, якщо ти його підтягнеш до екзаменів, було б дуже добре. Бо він у нас тільки й робить, що в музиканта грається, а в голові — суцільний вітер.

— Боюсь, у мене немає часу на таких, — спокійно й навіть трохи прохолодно кинула Ітті, повертаючись на своє місце й акуратно поправляючи волосся.

Хару аж пересмикнуло. Його карі очки обурено округлилися, а білі пасма волосся злетіли вгору, коли він різко подався в її бік.

Це на яких «таких»?! В якому сенсі?! Він уже збирався вибухнути цілою промовою про те, що він не просто «якийсь там», а перспективний фронтмен рок-гурту, але в цей момент у кишені його джинсів наполегливо й голосно завібрував телефон.

Хару застиг. Він тихцем, ховаючись під столом від пильного погляду вчительки, дістав мобільний і розблокував екран. Очі хлопця миттєво спалахнули — на екрані висіло сповіщення. Хтось написав за оголошенням про пошук музикантів!

Серце забилося ще скаженіше. Забувши про образу й про Ітті, Хару різко підняв руку, ледь не підстрибуючи на стільці:

— Вчителю, можна вийти? Терміново! Ну просто питання життя і смерті!

Та приречено зітхнула й махнула рукою, навіть не бажаючи слухати його чергові байки:

— Ну виходь. Тільки недовго.

Хару буквально вилетів із класу, з гуркотом зачинивши за собою двері. Він стрімголов понісся коридорами школи, перестрибуючи через сходинки, і за лічені секунди добіг до кабінету, де зараз ішов урок у Макса.

Біля цього кабінету вздовж стіни тягнулося велике декоративне скло. Хару з розгону прилип до нього обличчям, смішно сплющивши ніс, і почав активно, щосили махати рукою, намагаючись привернути увагу друга. Макс, який сидів біля вікна й відверто нудьгував, помітив цей біловолосий ураган за склом.

Хару гарячково тицьнув пальцем у свій затиснутий у долоні телефон, показуючи на екран. Клавішник моментально все зрозумів — рибка клюнула на їхнє оголошення. Навіть не чекаючи особливого приводу, Макс підняв руку, щось швидко сказав своєму викладачу й уже за мить упевнено вийшов у коридор, зачиняючи за собою двері.

Макс тільки-но встиг зачинити за собою двері класу, як Хару налетів на нього з шаленими очима. Вони обидва не стримали емоцій і від дикої радості почали щосили лупити один одного долонями по спині, видаючи при цьому приглушене, смішне шипіння: «Є-є-є-ес!», аби на них не вискочили розлючені вчителі.

Не гаючи ні секунди, хлопці кинулися геть із коридору, перечіплюючись через власні ноги й ледь не збиваючи кути, і вилетіли на шкільне подвір'я, ковтаючи гаряче повітря.

— Так! Клюнув! — важко дихаючи, вигукнув Хару, махаючи телефоном перед носом клавішника.

— Дзвонимо йому, — коротко кинув Макс, забираючи мобільний із рук соліста, бо довіряти Хару серйозні переговори в такому стані було небезпечно.

Макс швидко знайшов потрібний номер і натиснув на виклик. Замість того, щоб увімкнути гучний зв'язок, він притиснув слухавку до свого вуха. Хару від такої несправедливості мало не луснув на місці. Він миттєво підскочив ближче й кумедно, мало не залазячи Максу на плече, прилип своїм вухом прямо до тильного боку телефона, намагаючись упіймати бодай якийсь звук із динаміка.

— Відвали, Хару, — прошипів Макс, сердито штовхаючи гітариста ліктем у бік.

Але Хару, як той настирливий кіт, знову повернувся, витягуючи шию так, що його білі пасма лоскотали Максу щоку. Клавішник ще раз крутнувся, намагаючись відпихнути соліста вільною рукою, але в цей момент на іншому кінці дроту взяли трубку, і Максу довелося миттєво змінити тон на діловий.

— Алло, так, доброго дня. Щодо оголошення... Ага. Басист? — Макс уважно слухав, періодично відштовхуючи коліном Хару, який усе ще намагався врости в його вухо. — Так, так... Ми шукаємо саме вас. Умови? Ну, взагалі-то ми можемо надати проживання і харчування.

Хару від цих слів аж закотив очі й застиг.

— Що?! — беззвучно, одним лише ротом прошепотів він, миттєво зморщивши носа від обурення.