4 Розділ

Він скинув руку Макса зі свого плеча, різко розвернувся назад до Ріна й гордо випрямився на весь свій високий зріст. На його обличчі більше не було розгубленості — лише залізна впевненість.

— У мене є сильне бажання, — голосно й чітко промовив Хару, прямо дивлячись на барабанщика. — А ще мрія, яку я хочу здійснити. І навіть якщо зараз немає ресурсів, я зроблю все, щоб знайти їх. Або обійдусь без них. Музику можна створювати і з одною гітарою в руках!

Хару різко розвернувся і вийшов з комори, більше нічого не додаючи. Його довгі кроки відлунювали в порожньому залі клубу.

— Треба розмістити тепер два оголошення, — наздоганяючи його вже на виході, спокійно сказав Макс. — Раз уже барабанщик у нас теж «у мінусі».

Хлопці мовчки пройшли зворотний шлях через розпечений червневий асфальт промислової зони, але цього разу Хару не забігав наперед і не дурів. Він зосереджено перетравлював відмову. Коли вони нарешті штовхнули масивні двері шкільної прибудови й повернулися у свою репетиційну, тут усе ще панував той самий приємний напівморок.

Хару миттєво скинув із плечей свій рюкзак, розстебнув блискавку й дістав звідти ноут. За мить екран спалахнув яскравим світлом, вихопивши з темряви кімнати зосереджене обличчя гітариста й карі очі, в яких знову починав розгорятися звичний азарт. Він поставив ноутбук на маленький журнальний столик і заніс пальці над клавіатурою.

— Так, давай думати, — Хару швидко заклацав по клавішах, відкриваючи текстовий документ. — Як нам їх заманити? Треба написати щось таке, щоб у басистів і барабанщиків руки зачесалися взяти інструменти.

Макс відкинувся на спинку дивана, закинувши голову назад, і ліниво примружився на світло екранної панелі:

— Ну, тільки давай без твоїх пафосних промов про «мрію, рок-революцію та підкорення країни». Люди злякаються сектанства й просто погортають стрічку далі. Пиши по факту.

— По факту — це нудно! На нудні оголошення прийдуть нудні люди, які на першій же репетиції почнуть нити про екзамени! — Хару ображено надув губи й здув пасмо волосся з чола. — Треба з вайбом. Дивись, пишу перше: «Шукаємо барабанщика, в шкільний гурт. Стиль — рок, альтернатива, повний відрив. Маємо круту репу, купу планів і обіцянку місця на шкільному фестивалі». Як тобі?

— Нормально, але додай, що нам потрібен той, хто не спить удень, — тонко підколов Макс, натякаючи на Ріна.

— О, точно! — Хару засміявся й швидко додрукував рядок. — Тепер басист. Басисти — вони ж особливі люди. Вони тримають весь грув. Що про них написати?

Макс трохи подався вперед, спершись ліктями на коліна, і задумливо подивився на екран:

— Напиши, що шукаємо людину з міцними нервами й чотирма струнами. Бажано таку, яка розрізняє ноти й не боїться божевільних ідей нашого соліста.

— Гей, я не божевільний, я перспективний! — обурився Хару, але слухняно заклацав клавішами, формуючи текст. — «Терміново! У перспективний (і дуже харизматичний) рок-бенд потрібен басист. Якщо ти відчуваєш ритм, готовий репетирувати до мозолів і хочеш стати частиною чогось грандіозного — тицяй у приватні повідомлення. Інструмент бажано мати свій, але якщо ти талісман — щось придумаємо».

Хару перечитав написане, задоволено потер долоні й повернув ноутбук екраном до клавішника.

— Ну що, Максе, оціни шедевр маркетингової думки. Подаємо в місцеві пабліки й шкільні чати?

Минуло кілька днів, але ноут Хару вперто мовчав. Жодного відгуку на оголошення в пабліках так і не надійшло. Музичний світ ніби вимер, і навіть у шкільних чатах їхні заклики просто потонули в обговореннях майбутніх іспитів.

Цього ранку Хару сидів на першому уроці, підперши щоку рукою й приречено малюючи на берегах зошита силует бас-гітари. Настрій був на нулі.

Раптом двері класу відчинилися, і всередину зайшла дівчина, якої Хару раніше ніколи тут не бачив.

Тієї ж секунди весь навколишній світ для хлопця просто перестав існувати. Усередині щось обірвалося, а карі очі округлилися від подиву. Вона була неймовірною. Світло з коридору, здавалося, створило навколо неї справжній німб, підкреслюючи бездоганні риси обличчя, точену фігуру та легку, витончену поставу. У кожному її русі було стільки природної грації, що Хару забув, як дихати. Вона виглядала як дівчина з обкладинки дорогого журналу або з кіноекрана — абсолютно недосяжна і водночас така реальна.