2 Розділ

Барабанщик важко зітхнув, закинув сумку на плече й нарешті поглянув на Хару. В його очах не було й крихти того азарту, яким горів соліст.

— Я теж... Мені до екзаменів готуватися треба. Хару, це провальна ідея.

Ці слова прозвучали як удар під дих. Хару кілька секунд просто стояв посеред спорожнілого класу, дивлячись на зачинені двері. Його звична впевненість кудись зникла, а плечі помітно опустилися. Повна відмова друзів, з якими вони разом починали, вибила ґрунт з-під ніг.

Він повільно вийшов зі школи й побрів у бік старої прибудови, де розташовувалася їхня колишня репетиційна база. Хлопець сподівався, що побувши наодинці серед звичних стін, інструментів та пильних чохлів, він зможе зібратися з думками й придумати новий план.

Але щойно він підійшов до коридору біля актової зали, як тишу розірвали чисті, глибокі звуки інструменту. Хтось грав на великому концертному роялі, який зазвичай відкривали лише на великі свята. Мелодія була складною, ритмічною й настільки живою, що Хару на мить застиг. Цьому звуку не потрібні були підсилювачі — він повністю заповнював простір.

Усередині хлопця знову спалахнув той самий шалений азарт. Не гаючи ні секунди, Хару швидко побіг на звук, перестрибуючи через сходинки й на ходу штовхаючи масивні дубові двері великої зали.

Він буквально забіг усередину й різко зупинився біля першого ряду крісел. Світло з високих вікон падало прямо на сцену. За біллим лакованим роялем сидів хлопець із паралельного класу. Його пальці якраз зняли останній акорд з клавіш, і гучне відлуння повільно затухало під стелею.

— Ти грав на клавішах? — важко дихаючи після бігу, голосно запитав Хару, впираючись руками в коліна й не зводячи з нього враженого погляду карих очей.

Хлопець біля роялю навіть не повернувся, лише спокійно опустив кришку над клавішами.

— А ти бачиш когось іншого на стільці біля роялю?

Хару розгублено оглянувся на порожні ряди глядацької зали, де в променях сонця кружляли порошинки, а тоді знову перевів погляд на сцену.

— Ніби не бачу, або в тебе просто вселився привид.

— Привиди не грають Бетховена, — хлопець нарешті підвівся зі стільця й засунув руки в кишені штанів.

Хару зробив кілька кроків уперед, швидко оцінюючи потенційного музиканта. В голові вже крутилася божевільна думка, що цей вечір ще можна врятувати.

— Ти з якого класу, як звати?

— З одинадцятого, Макс.

— А ти вільний? — Хару вичікувально примружив карі очі.

— Таке собі... — Макс знизав плечима й байдуже глянув на вікно.

— Ти готуєшся до екзаменів або любиш вчитися?

Макс уперше за розмову ледь помітно всміхнувся, хоча ця посмішка вийшла скоріше скептичною.

— Якби я любив вчитися, я б не прогулював додаткові тут.

Почувши це, Хару знову розплився у широкій посмішці. Всі сумніви миттєво зникли, а білі пасма волосся хитнулися, коли він упевнено кивнув у бік дверей.

— Ходімо зі мною.

Макс легко зіскочив зі сцени, навіть не виймаючи рук із кишень, і рушив слідом за Хару. Вони пройшли лабіринтами шкільних коридорів і завернули у стару прибудову.

Коли Хару штовхнув двері, хлопці опинилися всередині їхнього таємного всесвіту. Напівтемрява, затишне тепле світло розвішаних під стелею гірлянд, розставлені комбіки, мікрофонні стійки та ударна установка в кутку. Але ця репетиційна мала ще одну зону, приховану від сторонніх очей. З іншої сторони важких, щільних штор, які майже завжди були засунуті, щоб сюди не пробивалося яскраве сонце, ховався їхній чил-аут. Там стояв трохи потертий, але м'який диван, маленький журнальний столик, завалений медіаторами й порожніми бляшанками, а поруч — старе акустичне піаніно. Макс окинув поглядом кімнату, провів пальцем по пильному корпусу великого піаніно і з усмішкою повернувся до соліста:

— Як я знаю, ваш бенд розпустили? Інформація швидко розлітається.

Хару застрибнув на підлокітник дивана й упевнено закинув голову, від чого його білі пасма волосся знову розсипалися по чолу.

— Офіційно — так, але неофіційно у нас перезавантаження. Якщо ти вступиш і ми знайдемо барабанщика і басиста, ми будемо врятовані. У нас є шанс підірвати шкільний фестиваль.

Макс задумливо постукав пальцями по кришці інструменту, вловлюючи цей шалений вайб Хару, від якого просто неможливо було відмахнутися.

— Ну... — протягнув клавішник, примружившись. — Я знаю одного настільки безглуздого хлопця, барабанщика. Він може погодитись на будь-який двіж, де треба голосно шуміти.

— Чого ми губимо час? Дзвони йому! — Хару миттєво зіскочив з підлокітника дивана, знову загоряючись ідеєю.

— Але басист... — Макс скептично підняв брову, зупиняючи його напористість. — Без басу ми нічого не зіграємо.

— Знайдемо! Ми подамо оголошення в різні пабліки, створимо галас, — Хару махнув рукою, ніби це була найменша з їхніх проблем. — То що там твій барабанщик? Набирай.

Макс дістав із кишені телефон, крутнув його в руках і важко зітхнув:

— Я не можу дзвонити йому. Він все одно не візьме.

— Чому? Ви що, вороги? — карі очки Хару округлилися від цікавості.

— Гірше.

— Гірше ніж вороги... Ви брати? — соліст аж подався вперед, очікуючи на якусь сімейну драму.

— Ні, він просто спить.

Хару на мить завис, переварюючи почуте, а потім обурено пирхнув, здуваючи пасмо з чола:

— Спить? Пообіді? Ну то розбуди його спамом!

— Не вийде, у нього режим «не турбувати» — це святе, — Макс сховав телефон назад.

— Значить, треба прийти до нього додому. Кажи адресу, завалимося без запрошення.

— В нього нема дома.

Хару зупинився як укопаний і вилупився на клавішника:

— Він безхатько?

Макс не стримав короткого смішку від виразу обличчя соліста й попрямував до виходу з репетиційної:

— Живе у клубі, де ми граємо.

— «Ми»? — Хару швидко рушив за ним, наздоганяючи в коридорі.

— Грали, точніше, — виправився Макс, штовхаючи вихідні двері школи на спекотну вулицю. — Ходімо, я по дорозі розкажу.