1 Розділ

Був спекотний червень. На шкільному подвір'ї, попри пообідній час, усе ще гуділи голоси.

Для більшості учнів навчання вже завершилося — вони відпочивали, гуляли, дивилися кіно й насолоджувалися першими вільними днями літа. Проте старша школа мала вчитися ще один місяць. Поки інші підлітки будували плани на канікули, старшокласники залишалися в кабінетах. Попереду на них чекали іспити, консультації та підготовка до вступу, тому замість відпочинку вони проводили червневі дні за підручниками.

Хоча й не всі займалися навчанням. Був один бездільник, якому воно аж ніяк не вдавалося. Якраз зараз він і стояв у кабінеті директора, де його голосно відчитували. Точніше, відчитувала класна керівниця, яка від обурення ледь не переходила на ультразвук, поки сам Хару розслаблено спирався спиною на шафу з кубками.

— Вчитися, Хару! А не на гітарі бринькати! — вчителька емоційно змахнула журналом, мало не зачепивши вазон на підвіконні. — Від гурту нічого не лишилося, всі за голову взялися, на відміну від тебе! Попереду екзамени, а у тебе в голові тільки акорди!

— Які екзамени, у нас прослуховування мало бути! — Хару нарешті випрямився, і в його голосі з'явився щирий захисний азарт. — Ми могли пройти на рівень країни! Якби ви не закрили наш гурт.

— Ніхто і так не хотів там грати, Хару. Про що ти говориш? Хлопці самі розійшлися.

— Бо ви не виділяли гроші на інструменти і обладнання! — він обурено розвів руками. — Ми грали на гітарі, у якої струни трималися на чесному слові, а з колонок ішов такий тріск, ніби там хтось картоплю смажить.

Вчителька суворо подивилася на нього поверх окулярів і склала руки на грудях:

— Якби вони реально любили музику і хотіли би грати, без грошей би ви теж протягнули. Справжньому таланту дорогі інструменти не потрібні.

— Ну вчитель! — Хару аж закинув голову назад від такої логіки. — Ми рок-гурт, а не хор хлопчиків-зайчиків! Нам потрібен звук, а не віра в прекрасне!

Жінка глянула на годинник на стіні й важко зітхнула, згортаючи журнал.

— Все, мені час. З тобою говорити — тільки час гаяти.

— Ну дайте мені ще один шанс! — Хару майже перегородив їй шлях до дверей, розводячи руками. — Я зможу. Тільки не розпускайте гурт.

Вчителька зупинилася й окинула його суворим поглядом:

— Екзамени, Хару. Ти спочатку їх склади, а потім про музику думай.

— Якщо я складу екзамени, ви дозволите відновити гурт? — у його очах спалахнув азартний вогник, а на обличчі з'явилася впевнена усмішка.

Класний керівник скептично підняла брову, явно не вірячи в такий поворот подій.

— Я навіть дам місце на шкільному фестивалі.

— Ви самі сказали!

Не чекаючи, поки вона передумає або додасть нові умови, Хару розвернувся і вибіг із кабінету, голосно грюкнувши дверима.

Жінка кілька секунд дивилася на зачинені двері, а потім тихо похитала головою.

— Щоб він... здав екзамени? — засміялася вчителька сама до себе, підхоплюючи сумку зі столу.

Він біг шкільним коридором, майже не помічаючи інших учнів. Це був високий хлопець, який одразу привертав до себе увагу: темне волосся розбавляли яскраві білі пасма, що хаотично падали на чоло, а карі очі зараз горіли шаленим азартом. На його обличчі сяяла та сама фірмова, трохи зухвала й широка посмішка, яка з'являлася щоразу, коли він замишляв щось грандіозне.

Він практично злетів по сходах і понісся до кабінету, де зазвичай збиралися його друзі.

— Гайс! Народ! — закричав Хару, ще навіть не переступивши поріг класу, і з розгону штовхнув двері.

Проте тріумфальний забіг Хару перервався на пів слові. Щойно він влетів у кабінет із криком, його широка посмішка миттєво згасла. Замість вільного простору для обговорення рок-революції, хлопець наткнувся поглядом на суворе обличчя вчителя математики. Той стояв біля дошки з крейдою в руках, посеред абсолютної тиші. Як виявилося, кабінет не був порожнім — тут якраз проходило додаткове заняття для тих, хто мав підтягнути бали перед іспитами.

Учитель повільно повернув голову до дверей, опустив окуляри на кінчик носа й окинув високу постать Хару таким поглядом, наче перед ним з'явився не учень, а помилка в складному рівнянні.

— О, Хару! Якраз тебе нам і бракувало для повної гармонії, — монотонним, але залізобетонним голосом промовив математик, вказуючи крейдою на єдину вільну парту в середньому ряду. — Проходь, сідай. Ми тут якраз розбираємо функції, без яких твоє майбутнє життя не матиме жодного сенсу.

— Е ні, почекайте, я взагалі-то у справі! Мені буквально на дві хвилини... — спробував заперечити хлопець, роблячи крок назад до коридору, але вчитель навіть не збирався слухати його протести. Одним легким рухом руки він закрив двері прямо перед носом Хару й буквально підштовхнув його до стільця.

Незважаючи на всі обурені жести, зітхання та спроби пояснити, що рок-музика чекати не може, Хару опинився за партою. Що найгірше — його посадили якраз позаду двох його друзів, які грали з ним у шкільному гурті. Хлопці сиділи, згорбившись над зошитами, і вдавали, що формула дискримінанта — це найцікавіше, що вони бачили у своєму житті.

Хару витримав рівно три хвилини тиші. Потім його азарт знову взяв гору. Оскільки говорити голосно було самогубством, він перейшов до плану «Б».

Хлопець витягнув свої довгі ноги під партою і з усієї сили штовхнув кросівком стілець барабанщика, який сидів попереду. Той навіть не поворухнувся, лише сильніше втиснув голову в плечі. Хару не здався. Він схопив довгу лінійку, що валялася на краю парти, і почав наполегливо тицяти нею в спину басиста, намагаючись привернути його увагу.

— Псс... ей, малий, — пошепки прошипів Хару, активно підмигуючи своїми карими очима, коли басист нарешті ледь помітно повернув до нього голову. — Нам дозволили. Фестиваль наш. Треба збирати народ.

— Хару! — раптом пролунав голос учителя, і шматок крейди з глухим звуком ударився об дошку прямо навпроти імені хлопця. — Твої губи рухаються, але звуків математики я не чую. Зауваження перше. Якщо я побачу цю лінійку в твоїх руках ще раз, ти будеш вимірювати нею довжину всього коридору. Пиши рівняння.